Багатьох дослідників життя та творчості Тараса Григоровича Шевченка давно цікавить, а чи бував у причорноморському краї великий Кобзар. В архівах, скільки їх не переглядали, таких матеріалів досі не виявлено, є самі тільки припущення. А от онуки та правнуки поета по братах і сестрах частенько сюди навідувалися, навіть певний час проживали.
Наведу рядки із повісті Шевченка «Варнак», написаної на царському засланні в солдатах. Просто не віриться, що сам Тарас Григорович не бачив наші краї: «Я поехал из Балты в Одессу на почтовых. Это было во время полнолуния. Я проехал две станции от Балты, и меня застала ночь в степи. Ночь лунная, светлая, тихая, очаровательная ночь! В степи ничто не шелохнется, ни малейшего звуку, ни малейшего движения; только когда проедешь мимо могилы, то на могиле будто тырса пошевелится, и тебе сделается чего-то страшно.
О могилы! могилы! высокие могилы! Сколько возвышенных, прекрасных идей переливалось в моей молодой душе, глядя на вас, темные, немые памятники минувшей народной славы и бесславия.
А еще, бывало, когда ночью далеко-далеко в степи чабан заиграет на сопилке (свирели) свою однотонную грустную мелодию…»
У відрядженнях я не раз дорогою до Балти придивлявся до степового простору, і щеміло в душі: які точні ці враження! Шевченко, можливо, в цих краях бував, коли чумакував із батьком.
А от в Одесі сьогодні живе та працює одесит Шевченківського роду по старшій сестрі Катерині Георгій Віталійович Ангелов. Вчений, людина досить скромна, хоча на його візитці стоять вагомі слова: «Академік, заслужений працівник культури України, професор, доктор наук, завідувач кафедри соціології, філософії та права, радник ректора, полковник у відставці, голова ради ветеранів війни та праці вузу».
На запрошення я завітав до нього по закінченні лекцій, і відбулася невимушена розмова. Дізнався про родовід Георгія Віталійовича, про його шевченківське крило.
Оповідь була така:
– Коли Тарасик підростав, у нього не стало матері. Батько мав кількох дітей, а нова його дружина, як жалівся дідові Тарасик, була злою, не давала і дихнути. Довелося втікати з хати, ховатися в бур’янах. А тоді майже днювати і ночувати у старшої сестри Катерини, яка перебралася в сусіднє село Зелену Діброву, куди вийшла заміж за Антона Красицького. Пішов наймитом до кирилівського священика Григорія Кошиця, щоб возити йому на ярмарок у Богуслав груші та яблука, доглядати худобу. Як мені розповідали на батьківщині Тараса Григоровича, тоді у нього прокинувся хист до малювання. Малював на дідовій і батьковій коморах вуглиною, у хаті свого друга Гната Бондаренка на комині намалював півнів, та так гарно, що хатні аж злякалися: будуть кукурікати!
Підростали і діти Красицьких: Степан, Семен, Яків… Чотирнадцятирічного Тараса пан Енгельгардт забрав до себе служити козачком. А потім завезли його спочатку до Вільна, а далі в Санкт-Петербург. Енгельгардт захотів із нього зробити домашнього художника, віддав у маляри до майстра Ширяєва. Коли в царській столиці передові люди Росії викупили талановитого юнака із кріпацтва, Тарас продовжував листуватися з рідними, навчаючись в Академії мистецтв у видатного художника Карла Брюллова, підробляв на замовленнях портретів, петербурзьких видів, не забував надсилати додому подарунки для малечі. Допомагав братам Микиті, Йосипу, сестрі Ярині… До музею їхнього геніального родича листи, свої спогади передала родина Красицьких.
Ось від старшої сестри Тараса Григоровича і йде наш родовід. Їхньому хлопцю прийшли роки іти на солдатську службу. Точніше, його забрали в рекрути замість сина багача, який відкупився. На муштру послали Семена. Але хлопець був вольовий, сміливий, гордовитий. І він утік із рекрутів, пішов світ за очі. Уже знав про дядьків «Кобзар», але не відав, що той відбуває заслання і теж у солдатах.
Де тільки Семена не носило. Завдав собі метою стати господарем, а через добрих людей купив за назбирані гроші паспорт на ім’я Калістрата Васильовича Галича. І під цим псевдонімом з’явився в селі Грибівка під Одесою, де була господинею ласкава пані. А у неї ще був сусідній хутір, гарний особняк із великою бібліотекою. Ми знаємо, що всі Шевченки вміли читати і писати. І от Калістрат (Семен) почав вчащати на хутір до бібліотеки за книжками. Але, як виявилося, його зацікавила дівчина-красуня Марія Ігнатьєва, котра проживала на хуторі. Вона була дочкою штабс-капітана, який загинув у Кримській війні, і Марію взяла на виховання вдова губернатора Одеси Єлизавета Ксаверівна Воронцова. Весь час нею опікувалася після смерті бойового офіцера, дала їй освіту в гімназії. Полюбилися молодята, одружилися. Марія вийшла заміж за Калістрата Галича, а насправді – за Семена Красицького. У них було кілька дітей, і серед них – моя мати Людмила Василівна.
– А як в Одесі з’явилися Ангелови?
– Мій батько Віталій Васильович був болгарин. Ангелови залишили після себе добрі спомини на Одещині. Зокрема, знають їх у Березівці, де вони збудували приміщення гімназії. Будівля збереглася й досі.
