Мало хто знає, що музику на слова Тараса Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий» написав Данило Якович Крижанівський, учитель латини та російської словесності Болградської чоловічої гімназії. Пісня про могутній Дніпро народилася 1886 року на березі тихого озера Ялпуг у Болграді. Цей факт надихнув письменника Івана Нєнова, який підготував до видання повість «Український Дойчо», що розповідає про автора романсів, хорових од і пісень. Пропонуємо уривки з повісті про життя та діяльність Д.Я. Крижанівського.
Петр під’їхав на Канатну, 18 о п’ятій ранку. Так рано цією вузькою одеською вулицею візки їздили рідко. Тому розбуджені сусіди з цікавістю дивилися у вікна… І побачили Данила, який нещодавно оселився в їхньому будинку з молодою дружиною Олімпіадою. Вони завантажували до воза тюки з речами та коробки з книжками. А візник дбало вкладав їх між двома порожніми бочками.
– Данилку, Олімпонько, ви що, з’їжджаєте з нашого двору?
І не дочекавшись відповіді, баба Настя, дбайлива двірничка, спираючись на мітлу, вела далі:
– У вас же щойно народився хлопчик. А я ж гадала, що доживу до його весілля… Усім би двором відзначали… Ви ж у нас наймолодша та найгарніша родина… І хто тепер по вечорах нам буде грати на піаніно?..
Крижанівські, посміхаючись, дивилися на свою незмінну помічницю, яка й найкращого теслю приводила їм, і допомагала вагітній Олімпіаді заклеювати на зиму вікна, і познайомила їх із найліпшим лікарем, коли Данилові стало погано із серцем…
– Так ні, бабо Настю… Я призначений учителем гімназії до Болграда, а Олімпіада залишається поки що тут із малюком. Тож будете їй за маму.
– І за бабусю, – додала вона. – Я ж бо сама…
– Дякую… Ви багатьом у нашому дворі заміняєте й маму, і бабусю, – обійнявши бабусю, сказала Олімпіада.
– Ти добрий… Тому й діти тебе будуть любити… А що, в Одесі немає гімназії?.. Так далеко, так далеко… Аж до Болграда. Ой-ой-ой! Ну, давай, з Богом! – перехрестила вчителя-початківця й пішла підмітати.
А сама собі подумала: «Видно, скромна людина, нікому за нього було слівце замовити».
Обнялися перед розставанням. Олімпіада, цілуючи Данила, шепотіла йому:
– Тільки не забувай серцеві краплі й пігулки вживати вчасно.
– Обіцяю, обіцяю, – відповів дружині, перехрестив її, себе та сів до візка.
***
Мовчки їхали вулицями ранкової Одеси. Коли проїжджали повз церкву, Данило згадав, як мріяв по закінченні духовної семінарії служити в ній. Але не судилося! Зустрів би свою грекиню о тій порі, одружився б… І одержав би в місті парафію. Але неодруженим священик бути не може. Кохання його відвідало щойно на останньому курсі Новоросійського університету – майже два роки тому… Але зате цей, 1883 рік для нього пам’ятний. Місяць тому народився його первісток Володимир. А навесні Данило став учителем у знаменитій болградській чоловічій гімназії. «Головне, щоб там було фортепіано, – подумав. – Можливо, допишу «Реве та стогне…»
І раптом зазвучали в пам’яті перші потужні акорди. Вони то переривалися, то знову набігали. «А далі, далі? Як же вибудувати музичну фразу?» – мучився він.
Петр, із природи чоловік говіркий, до околиці Одеси вів свій візок мовчки, мовби розуміючи, що вчитель зараз перебуває в роздумах. І все-таки насмілився їх порушити:
– Оце звідси до Болграда понад двісті верст.
– Та-а-к, – відволікаючись, підтвердив Данило.
– Як Вас величати, пане вчителю?
– Данило Якович. Називай просто Данило.
– А можна по-болгарськи – Дойчо?
– Можна.
Данило задрімав. І мовби з неба полинула якась незнайома мелодія, переплітаючись із віршами Тараса Шевченка.
«Реве та стогне Дніпр широкий.
Сердитий вітер завива.
Додолу верби…»
Данило намагався подумки відганяти її… А вона то уривалася, то знову звучала… «Ні-ні, – подумав він. – Пісня має пасувати до слів поета… Мелодія… мелодія буде життєствердною». Учитель уві сні мовби й далі сам із собою сперечався. «Це як український гімн… Дніпро могутній і широкий. І пісня має бути такою…»
У цю мить він мовби почув голос Олімпіади, за якою вже скучив. Посміхнувся і став обіймати її із сином… Узяв первістка на руки й почав наспівувати українську колискову, бабусину пісню, від якої сам часто засинав…
«Ну, не мучся… Підросте синок, і ми всі разом зберемося в Болграді, – здалеку чомусь речитативом долинав її ніжний голос… – І напишеш, от побачиш, напишеш свою пісню… Тільки пий ліки, щоб серце не боліло…»
– О-о, як ці пігулки мені набридли, – морщачись, відповів дружині.
Непомітно сон переселив його до Єлисаветграда, до рідного дому, де священиком служив його батько Яків… І церковний хор духовного училища, у якому він навчався… Побачив і сімейну раду, на якій ухвалено відправити сина до Одеської духовної семінарії… Це було 1874 року, а зараз уже 1883-й…
– Одружишся на останньому курсі семінарії й одержиш у нашій Херсонській губернії парафію, синку, – погладив його по голові батько і, благословляючи на нові труди, перехрестив тричі.
І знову незвісно звідки Данилові вчулася та мелодія, мовби впавши з неба… «Напишу, напишу музику, неодмінно. Тільки чи дозволять ноти видати?» – із цими тривожними, але, як потім виявилося, пророчими думками глибоко заснув.
Петр подивився на Данила й побачив на його обличчі легку посмішку.
– Видно, щось гарне снить… Спи Дойчо, спи, – тихо сказав він собі під ніс. – Худий… і обличчя бліде… Мабуть, на щось хворий, сердешний. Нічого… наш Начев, найкращий лікар в окрузі, підлікує мого друга, українського Дойчо…
***
Візок набирав швидкості. Петр, як досвідчений візник, уважно стежив за возами, що рідко йдуть назустріч, об’їжджаючи ями по давно розбитій дорозі… «Ех, воскрес би бай Інзов… і побачив би, на що у нас у Бессарабії перетворилася наша головна дорога… Нікому тепер діла до неї немає… Усе обіцяють її підлатати. А коні, бідні, ноги калічать», – бідкався він. – Влада міняється. А дорога?..»
Подеколи він їде нею на одеський базар, щоб продати бринзу та каварму, а восени – і власне вино. Одесити приймають його за свого й завжди чекають болгарина. Особливо бринза та каварма подобаються болгарам із ближніх до Одеси сіл. Петр пишається таким визнанням. Але й земляки його завжди чекають, щоб почути новини з великого міста, в якому вони ніколи не бували.
Що й казати, базар годує його багатодітну родину, яка зудосвіта до смеркання невпинно трудиться, аби чесно заробити гроші. Бувало, що й у борг міг дати бринзи. Але ніхто й ніколи його не обманював. Засновував він свої відносини з покупцями на довірі. Перешкодою може стати тільки геть розбита дорога, яку рік у рік його Марині все важче долати.
Петр завжди квапиться додому. Там чекає його – не дочекається невістка, яку він привіз на настійну вимогу старшого сина зі знаменитого Привоза. Вона, Оксана, сирота, працювала на хазяїна. Сподобалася українська козачка синові, який до одруження часто їздив до Одеси. Закохався. Та й вона завжди шукала очима чорнявого кремезного Христофора. Якось, із благословення батька, підійшов до неї, опустивши від хвилювання очі, й запропонував:
– Покидай усе… і з нами до Бограда. Я без тебе не можу…
– А як я поїду? А хазяїн? І що я там робитиму? – перебила його Оксана.
– Будеш моєю дружиною, – відповів Христофор, насмілившися. – Чи ти не хочеш?
– Хочу. Тільки… тільки... І почервоніла.
– Батько зараз поговорить із ним.
Про що Петро з ним говорив, довідалися в родині пізніше. Товстун-хазяїн сказав, що вона бідна, у неї приданого немає.
– Ми самі небагаті, зате хлібосольні… А придане – справа наживна. Ми її не скривдимо.
– Оксана найпрацьовитіша та найсумлінніша дівчинка в моєму торговельному ряді. І ніколи не обважувала покупців… Шкода за нею.
– Ну, шкодувати, Соломоне, не треба. Тільки радіти, що Христофор і Оксана покохали одне одного. Не будемо ж ми руйнувати їхнє щастя.
– Гаразд! – махнув рукою й підійшов до Оксани. – Ось тобі гроші за роботу. Не вберіг я тебе від болгарських очей, – і посміхнувся. – А якщо, Оксаночко, тебе там скривдять, тут робота для тебе завжди найдеться, – і відійшов убік.
А вона, вся почервоніла, майже зніміла, тихо сказала:
– Дякую.
Щоправда, не обійшлося й без «калиму». У наступній поїздці Петр привіз Соломонові вина, городини, фруктів і пишний хліб, спечений у болгарській печі. На що товстун Соломон пожартував:
– Та наша Оксаночка хіба цього варта? Щонайменше пуд золота, – і поплескав Петра по плечі.
Але той знайшовся, що відповісти.
– Розбагатіємо… і не золото, а діаманти тобі, Соломоне, подаруємо.
А вкрадена з базару, як потім жартував свекор, стала швидко звикати до болгарських порядків. І навіть мову вивчила. Щоправда, іноді в болгарській мові коли-не-коли та й вживала українські слова. Ну, наприклад, коли в городі просапувала грядки, діти намагалися з ґанку до неї докричатися… І щоб перевірити, чи почула, закінчували словами: «Чуваш ли? – А вона їм: «Чую, чую!»
***
Добір у хор гімназії завершився. Близько шістдесяти гімназистів готуються виступити на святі Дня Кирила та Мефодія. Хвилюються і вони, і їхній учитель. Коли репетиція була в розпалі, безцеремонно двері до зали відкрила Варвара Христофорівна.
– Даниле Яковичу, хлопцям час на прогулянку... Режим не можна зривати, – суворим тоном випалила вона, перебивши спів, і рвучко ляснула дверима. Коли минуло перше збентеження після спричиненого нею зніяковіння, вчитель сіл до піаніно і хор знову заспівав.
А вона, залишаючись за дверима, прислухалася, якою мовою гімназисти співають. І відразу збагнула: зараз же доповім директорові.
Вона нервово ввійшла до кабінету директора.
– Ви уявляєте, пане Стаменов, цей одеський Дойчо зриває режим для гімназистів...
– Ну, по-перше, Данило Якович, а не Дойчо. По-друге, сядьте і заспокойтеся.
– Ви послухайте, що вони співають. З його приїздом у нас гімназія перетворилася на консерваторію.... Різними мовами. Навіть українською та болгарською. А у нас, між іншим, уже російська гімназія, – і підняла очі вгору...
– Заспокойтеся... Вони, вони співають різними слов’янськими мовами, розумієте, – трохи підвищивши тон, відповів їй. А сам подумав: «І за що ти так зненавиділа цього талановитого хлопця?»
– І ще. Зверніть увагу, Крижанівський довго розмовляє – майже щодня – з нашим старшокласником Заболотним , якого, між іншим, за неблагонадійність вигнано з Маріїнської гімназії... Це недопустимо, пане Стаменов.
– Учитель – насамперед старший друг гімназистів. І діти мають потребу у позанавчальний час у людському спілкуванні. Адже вони живуть далеко від батьків, друзів...
Вона встала. Демонстративно тремтячою рукою наділа пенсне, поправила на тім’ячку кок, що нагадував засніжену вершину гори.
– Я можу йти? – запитала вона.
– Йдіть, йдіть з Богом.
Не одержавши співчуття, наглядачка йшла по довгому коридорі гімназії, бурмотіла у бік актової зали, звідки долинав спів. Назустріч їй йшов доктор Начев, учитель хімії.
– Добрий вечір, Варваро Христофорівно.
– Добрий та недобрий. Він зриває мені режим... Гімназистам перед сном передбачено прогулянку. А вони ніяк не наспіваються. Неподобство! – вереском завершила вона.
– Послухайте, як гарно вони співають. У нас такого гімназичного хору ще не було, – відповів їй доктор.
– Головне – що... що вони співають у нашій російській, російській гімназії, – і швидким кроком рушила до зали, з відразою мимоволі слухаючи хор.
Начев стояв здивований. Але як доктор відразу думкою поставив їй діагноз – невроз старої діви.
Наприкінці наступного дня Георгій Стаменов провів педраду, на якій звітували куратори старших класів гімназії. А потім обговорювали, як пройде свято слов’янської писемності. І, звичайно, виступав і «улюбленець» Варвари Христофорівни – учитель Крижанівський. Усі схвалили репертуар хору, тільки вона спробувала висловити свою особисту думку.
– Чи не замало російських пісень? – риторично запитала вона, на що відразу відповів Данило Якович:
– Хор виконує лише три пісні: одну – російською, другу – болгарською, а третю – українською.
– А от російською я б підготувала дві... Все-таки у нас російська гімназія.
Викладачі перезирнулися. Стаменов же, витримавши паузу, відповів:
– Репертуар ухвалено... не будемо з мови робити політику... Усі тексти пісень написано кирилицею. Якщо немає питань, педраду завершено.
– Є питання, є, – упевнено встав із крісла доктор Начев. – Останнім часом до мене звернулися гімназисти з 7, 6 і 8 класів із болями в колінах. Причина? – і подивився на Варвару Христофорівну. Та, передбачаючи недобре, опустила голову.
– І в болгарській гімназії, у якій я теж працював, ніхто так жорстоко не карав, як Ви. За найменшу провину Ви ставите гімназистів коліньми на кукурудзу, тим самим порушуючи кровообіг у суглобах колін.
– Та це ж знущання, – не витримав учитель географії.
– Ви забули, що ми працюємо в гімназії з добрими педагогічними традиціями. Багато які випускники стали відомими людьми в Болгарії. Що б вони розповідали своїм дітям про Вас, якби Ви їх тоді опікували? Раджу Вам у кожній дитині бачити особистість. Таке покарання – ніщо інше як образа хлопців... Вони мають Вас поважати, але не боятися, – різко виступив Крижанівський.
– Просто великий Жан-Жак Руссо, – ледь чутно відреагувала вона.
– Педагоги-класики Дістервег, Песталоцці та Руссо засуджували подібні Вашим методи покарання дітей. Їх треба виховувати словом, сло-вом. Для нас слово – наша зброя. Раджу Вам почитати Цицерона, – відповів на її репліку Крижанівський і додав:
– Я категорично проти таких покарань. Це прояв нашого безсилля. Я проти будь-якої так званої фобії: русофобії, українофобії, болгарофобії й такого іншого.
– Що більше наші гімназисти знатимуть мов, пісень та історії народів, то вони стануть освіченіші, – підтримав свого друга Лівенцов.
Стаменов уважно вислухав усіх педагогів, роблячи позначки в блокноті, і закрив педраду. А непокірну колегу попросив залишитися. Про що вони довго говорили, ніхто не знає. Зате вранці ходила по гімназії як шовкова. І гімназисти, і педагоги, мабуть, уперше побачили «законодавця покарань» підкреслено коректною, чемною...
***
Улюбленим місцем відпочинку для Крижанівських став казенний сад, що розпросторився на березі Ялпуга. Тут проїздом із Кишинева до Одеси бував Олександр Пушкін. Згідно з місцевою легендою, він посадив тут дуб.
От сюди й любив приходити романтик з натури Данило. Не раз тут читав Олімпіаді й синові пушкінську поезію, подеколи звертаючись до віття, яке мовби показувало своє прагнення дедалі розростатися і в якому мовби оживав поетичний геній. Він дивився на дуб, а у вухах зненацька починала звучати мелодія на слова «Я памятник себе воздвиг нерукотворный…»!
…6 червня. 1885-й. Уся чоловіча гімназія оточила пушкінський дуб… Сьогодні в день народження поета зібралися й жителі прилеглої до парку сливенської махали. Всі вони пильно стежили за улюбленим учителем їхніх дітей та юних родичів.
– Ось бачиш, онучку, це Дойчо, твій майбутній учитель, – звернулася до маляти ошатно одягнена бабуся.
А Данило Якович у цю мить вишиковував хоровиков-гімназистів.
– Його інакше звуть… Він не болгарин, але мову нашу тут вивчив… Приїхав з Одеси до гімназії.
– Але вчитель – як наш, ніби виріс у наших краях, – вела далі жінка, що стояла поруч.
– Український Дойчо… Так його поза очі називають… Тільки бідний… часто йому хворе серце муляє… Якби не доктор Начев... – прошепотіла родичка гімназиста.
– Його батько священик. І сам, кажуть, в Одесі навчався на священика… А як гарно співає та грає на піаніно. І навіть музику складає, – долучилася до розмови Христина, всюдисуща прибиральниця гімназії.
Хор хлопчиків уже вишикувався. Данило Крижанівський махнув рукою, і на весь парк залунала нещодавно написана хорова ода «Памятник».
Олімпіада розплакалася. Тільки вона одна знала, як чоловік довго шукав варіанти мелодії…
Завершився день пам’яті поета коротким виступом учителя латини та російської словесності. У Данила від радості очі блищали ще більше, ніж звичайно. А в тихому його голосі чулося хвилювання.
– Ніщо не є вічне… І навіть цей дуб… Але ім’я Олександра Сергійовича Пушкіна безсмертне, як і його поезія.
…Присутні на святі ще довго не розходилися. Учитель дякував своїм учням – виконавцям оди. А вони, вдоволені, мовчки, як по команді, кивали йому головами.
Непомітно до них підійшов сам Охріменко, новий директор чоловічої гімназії. Він, лівою рукою поплескуючи Данила по плечі, правою довго тиснув його тендітну руку. Дивлячись у його худе змарніле обличчя, сказав:
– Спасибі вам, Даниле Яковичу, за Пушкіна… за вашу оду, яка написана в Болграді. І вперше виконана тут… Та ще й нашими вихованцями.
***
Молодший Крижанівський перші свої кроки зробив у болградському казенному саду. Олімпіада своїм і Данила батькам повідомила в листі цю новину, додавши, що «він уперше своїми ніжками доторкнувся до землі біля дуба, посадженого тут самим Пушкіним. Ми приходимо сюди втрьох. Щоправда, часто Данило піднімається по сходинках нагору в будиночок Інзова. Там залишився старенький рояль, за яким він складає свою музику, а ми здалеку ловимо народжені ним чарівні звуки...».
Садівник, що перейнявся довірою до вчителя не тільки латини, але з цього року вже й російської словесності, дозволив українському Дойчо грати на інструменті. Щоправда, він, зайнятий своїми турботами, рідко слухав. Більше порався на території, приводячи зі своїми помічниками казенний сад до ладу. Але якось, прислухавшись до музики, не витримав і зайшов до великої напівкруглої кімнати, у якій на шкіряному дивані сиділи Олімпіада та син учителя.
Садівник Григорій тихо до них підійшов. Данило так натхненно грав, що ніхто навіть не ворухнувся. Олімпіада здогадалася, що звучить останній варіант «Реве та стогне Дніпр широкий...». Музика завершилася. Настала пауза. Учитель повернувся до них, а очі мокрі...
– Даниле Яковичу, дорогий, мене ваша музика заворожила, – тихо сказав садівник. – Що Ви грали? Що за музика?
– Тарас Григорович Шевченко написав поему «Причинна». Мені сподобалися перші рядки... От і написав пісню.
– Шевченко... Шевченко... А хто це? – запитав садівник.
– Це великий український поет... Він і російською чимало написав віршів.
– А зі словами можеш її зіграти?
Данило знову сіл до рояля. І заспівав під свій акомпанемент. А Олімпіада йому підспівала. Тільки малюк вийшов на широкий балкон і дивився на незнайомців, що стояли внизу і уважно слухали пісню.
Вони, болгари і гагаузи, роми, росіяни та молдавани, зо два десятки помічників садівника, не звертаючи уваги на маля, стояли як укопані... А коли з кімнати долинули оплески, приєдналися до них.
– А хто, хто співав? – запитав один.
– Так це ж український Дойчо, учитель нашої чоловічої гімназії, – відповів другий.
А садівник, схвильований, наливаючи в келихи вино, звернувся до Крижанівського:
– Даниле Яковичу, це ж треба, пісня про могутній та широкий Дніпро народилася тут, на березі тихого Ялпуга...
Композитор Крижанівський із посмішкою кивнув головою, не підозрюючи тоді, у травні 1886 року, що пісня стане безсмертною...
________________________________
1. Бай – приставка до імені або прізвища шановного чоловіка.
2. Каварма – страва з баранини.
3. Ялпуг – озеро, на березі якого розташований Болград.
