«Світлиця Кобзаря» – мабуть, єдина в Арцизькому районі, відкрита у приватному будинку. Її гостинною господинею стала давня шанувальниця творчості Тараса Григоровича Шевченка, уродженка села Буша Вінницької області, яка понад 50 років живе в Арцизі, Алла Михайлівна Павлова (у дівоцтві – Городзинська).
Любов до великого українського поета живе в її серці з дитячих років. Добре пам'ятає, що в її рідному селі в кожній хаті поруч з іконою Божої Матері був портрет Шевченка. Хай навіть вирізаний з газети або навіть саморобний малюнок, але – був обов'язково. Так його шанували і любили. З тим Алла і виросла. І все своє життя збирала матеріали про Кобзаря. Тож сьогодні в її «сховищі» понад 20 течок, зокрема зі статтями, опублікованими в різних виданнях різних років, з коментарями відомих діячів мистецтв про картини Шевченка-художника, з безліччю цікавих ілюстрацій до його творів. А на одній з течок значиться: «Останній шлях додому». У ній усе – про перепоховання Кобзаря, 70-денний шлях повернення на Батьківщину, яку він так любив. Є у Алли Михайлівни навіть факсимільне видання «Захалявної книжечки», малого «Кобзаря» Шевченка – чернетки, начерки майбутніх творів з позначками на полях – відображення творчої роботи поета.
Усе, що сьогодні в активі Павлової, накопичено нею за багато років, особливо за останні 25 – 30 років. Про це красномовно свідчать грамоти за послідовну інформаційно-просвітницьку роботу, внесок у розвиток культури, духовності. А також – із нагоди 175-річчя Тараса Шевченка, а пізніше – його 195-річчя. Грамоти справді заслужені. Шанувальниця поетичного таланту Кобзаря, його громадянськості, вона сама йшла у школи, пропонувала шевченківські теми для обговорення на класній годині, що значно поповнювало знання дітей про життя і творчість великого Кобзаря. І вони провадилися за участю Алли Михайлівни, учителів, працівників центральної районної бібліотеки і міських. А в бібліотеці «Комсомолець», якою завідувала багато років, організувала гурток «Джерельце». Усі заняття в ньому вона вела українською мовою. І це при тому, що склад дітей, які відвідують його, був багатонаціональний. Тут вони багато цікавого дізнавалися про українських письменників, розучували українські пісні і брали участь у невеликих інсценівках за творами Шевченка. Дітей у бібліотеці тоді завжди було багато, більшість – з міської четвертої школи, число учнів якої доходило до 1000.
У цій чудовій атмосфері гурток пропрацював понад 15 років. Повиростали перші його відвідувачі, вони привели своїх молодших братиків і сестричок. Так гурток жив далі, а Алла Михайлівна залишалася пропагандисткою української літературної творчості. Згадує з усмішкою, як дівчинка-гагаузка дзвінко читала українські вірші і з задоволенням співала українські пісні.
Паралельно з бібліотечною роботою Павлова, як і раніше, залишалася активною учасницею всіх заходів про творчість Тараса Шевченка. Пам'ятну медаль із зображенням його автопортрета їй вручили під час лікування в одному із кримських санаторіїв (тоді це було доступно) за активну пропаганду творчості Кобзаря. Вона дбайливо зберігає її от уже понад 30 років. Як і численні значки, листівки, поштові марки, які їй надсилали і привозили звідусіль рідні та знайомі, знаючи її зацікавлення до всього, що пов'язано із Шевченком. Повнювалася і домашня бібліотека творами Шевченка і про нього. Із зовсім нещодавніх придбань Алли Михайлівни – ілюстрована збірка поета, випущена до його 200-річчя. Дуже добре видання.
Тож відвідувачам «Світлиці Кобзаря» є на що подивитися і що послухати. Усі кімнати в будинку оформлені в українському стилі – рушниками, численними портретами Кобзаря, домотканими доріжками, пишними подушками у вишитих вручну візерункових наволочках. Це не може не зворушити. Як і українська мова господині світлиці. Мати чотирьох дітей, бабуся дев’ятьох онуків і прабабуся п'яти правнуків, Алла Михайлівна зуміла виховати і прищепити любов до України і викликати зацікавлення до творчості Шевченка у старших з них. Але дуже мріє, щоб наймолодша онучка їй одного разу сказала: «Я Шевченка добре знаю і «Кобзар» його люблю».
Від відвідування «Світлиці Кобзаря» у мене не лише добре враження залишилося, але й листівка-запрошення:
Ви проходьте в мій дім –
Двері завжди відкриті.
Я зустріну вас піснею
Українською, ніжною.
Пригощу вас розмовою
Українською мовою…
Як на таке запрошення не відгукнутися?
