Повернувши на Приморський бульвар і трішки пройшовши від мерії, можна побачити колоритного парубка, який грає на бандурі та співає українські народні пісні. Багато які одесити, та й гості міста, добре знають бандуриста Павла Ровенка.
– Тут, на Приморському бульварі, я граю майже щодня вже сім років. Якщо мене немає – отже, я виступаю десь на концерті або корпоративі, – розповідає Павло чудовою українською мовою, одночасно настроюючи інструмент. – Наприклад, у зв’язку з 200-річчям Тараса Шевченка до 20 березня у мене могло бути в один день до п’ятьох виступів: школи, бібліотеки, відкриття виставок, святкових заходів…
– Павле, а чому саме вулиця, Приморський бульвар?
– Я просто кобзарюю, несу культуру в маси. До того ж концерти у філармонії коли-не-коли пройдуть: може один або два рази на рік. У найліпшому разі – півзали прийде. Мало хто знає – реклама невелика. Тут, на вулиці, простіше донести до людей ту чи іншу думку та просто поспівати наші українські народні пісні, нашу думу. Це автентично, як воно історично було. Я намагаюся продовжувати цю традицію.
З іншого боку, виступ на вулиці – це й реклама. Люди бачать, чують, підходять і беруть номер телефона, наприклад. Я намагаюся грати всюди, куди мене запросять.
– Стільки років граючи на бульварі, ти напевне помітив, як реагують люди?
– Реагують дуже позитивно. Коли я починав, перші два роки були інциденти: підходили молоді хлопці й запитували: «Звідки ти приїхав?», «А ти не бандерівець?». І починаєш їм розповідати, що ось я патріот, так, ось такий. Хочете, слухайте, хочете – ні, я вас не примушую. І ось вони, трішки послухавши, кажуть: так, ти справжній патріот. Ну а потім такого вже не було: люди, очевидно, стали мене впізнавати, та й у країні почалися перетворення. Отож – граю, співаю, люди ввечері збираються, слухають… Люди чують бандуру, українські народні пісні й розуміють – це рідне.
– Ти й туристів тут зустрічаєш?..
– Так, звичайно. Крім того, туристи казали, що бачили мене в передачі, в якій сказано, що я потрапив до десятка туристичних місць Одеси. Тобто, приїхавши до Одеси, ви мусите бути там-от і там-от, зокрема й послухати бандуриста. А буває, приїжджають люди з Луганська, наприклад, із друзями й кажуть: «Ми ходили, шукали тебе, де ти був? Торік тебе слухали й тепер хочемо. Зіграй нам ось такий-от твір. Дуже вже цікавий».
– Як ти прийшов до бандури та кобзарського мистецтва?
– Так склалася доля. Не скажу, що я обрав кобзарство. Мене до музичної школи віддали раніше, ніж до загальноосвітньої, тому музичними інструментами я займаюся з дитинства. Так сталося, що я приїхав до Одеського музичного училища вступати на акордеоніста. Але мені сказали, що акордеоністів і так багато й запропонували йти на бандуру. Я погодився. Мені показали, що таке бандура, дали вивчити чотири твори для іспиту. І от як узяв я цей інструмент, так і не відпускаю. Я вважаю, що це доля. Так я закінчив Одеське музичне училище, а потім і консерваторію.
– Що найскладніше у грі на бандурі?
– Багато є бандуристів, але мало тих, хто може розуміти нашу культуру, тобто не можна просто взяти і грати. Це якщо говорити про кобзарське мистецтво. Сама ж собою бандура – унікальний інструмент, на якому можна грати все що завгодно: класику, народну музику, попсу й рок. Я знаю хлопців, які грають джаз і блюз на бандурі. Не скажу, що на бандурі складно грати. Але якщо говорити про високий рівень виконання, то тут треба терпляче докладати багато зусиль, як у грі на будь-якому інструменті.
– Поговорімо про творчість. Сам пишеш музику, пісні?
– Музику – так. Дещо було. Особливо приємно згадати участь у міжнародному конкурсі зі своїм твором, коли я став лауреатом і здобув перше місце.
– Є плани щодо запису диска?
– Намагався торік записувати. Але воно мені якось не пішло. Ще не лежить у мене серце до цього. Треба дещо відволіктися від усього, щоб голос постійно відпочивав. Зараз мій репертуар складається з українських народних пісень і пісень на слова Тараса Шевченка. До речі, мене запросили грати сучасну музику на одеське телебачення.
– Одеса – переважно російськомовне місто. Як тут ставляться до кобзарського мистецтва?
– …Але щойно вип’ють, відразу українські пісні співають (сміється). Росіянам, наприклад, дуже цікава наша культура. Мені буває більше прикро за наших, українців, бо вони не розуміють, яка у нас гарна українська мова. Коли я на бульварі щось розповідаю, бачу, стоять люди, здивовані, намагаються зрозуміти, що я кажу. Я запитую: «Ви росіяни?». «Так» – відповідають. Ну, я переходжу на російську мову, щоб вони розуміли. А вони кажуть: «Ні-ні, говоріть українською. Ми хоча й розуміємо слово через слово, але дуже вже приємна, гарна українська мова». Деякі одесити цього не цінують.
Але от за що я поважаю одеситів, так це за те, що на відміну від інших міст, коли вони хочуть говорити українською, то переходять не на суржик який-небудь, а на літературну мову.
– Дякую за інтерв’ю. Творчих успіхів!
