Олександр Петрович Іванов 8 травня 1943 року, у шістнадцять із половиною років, добровольцем розпочав службу в Уфі у 361-му окремому зенітному дивізіоні. Звідти його направляють до військової школи зв’язківців (ПСОЗ – повітряне спостереження, оповіщення та зв’язок). По поверненні до дивізіону – на фронт у районі Курська. У жовтні 1943 року в боях на залізничній станції Конотоп Сумської області отримав тяжке поранення.
Лікування було тривалим і складним: тільки наприкінці березня 1944 року Олександра виписали із госпіталю в Донецькій області. Потрапив на збірний пункт до Миколаєва.
Звідси рушили з боями в напрямку Одеси. 10 квітня, о 10 годині ранку, ввійшли до славетного приморського міста. Олександр Петрович досі добре пам’ятає, як крокував по Дерибасівській. Пам’ятає вигук командира: «При повороті праворуч звернути увагу на всесвітньо відомий оперний театр!»
– Вулиці були заповнені радісними місцевими жителями, – згадує ветеран. – З усього було видно, що радянських солдатів тут дуже чекали.
Свій славетний бойовий шлях Олександр Петрович продовжив зв’язківцем у лавах 266-ї стрілецької дивізії 5-ї ударної армії. Брав участь у визволенні Польщі, Німеччини. Про те свідчать нагороди – орден Червоної Зірки, медаль «За відвагу» та інші.
– До нагородження Червоною Зіркою я був представлений за безперебійну роботу зв’язку під час запеклих боїв на підступах до Берліна, – розповідає Олександр Петрович.
При проходженні мінного поля зв’язківець Іванов зазнав осколкового поранення в ногу й закінчення війни зустрів в госпіталі.
Знявши погони та повернувшись додому, закінчив десятирічку у Куп’янську. У 1947 році приїхав до Одеси і поступив на виноробне відділення технологічного інституту харчової та холодильної промисловості. По його закінченні 1952 року був направлений на роботу до Молдови на Ніспоренський винзавод. Тут пройшов великий і славетний трудовий шлях від лабораторного мікробіолога до головного інженера та директора (1962 року це підприємство мало вже 9 винних пунктів і залізничну винбазу на ст. Биковець). При Олександрові Петровичу на підприємстві створювалися великі сортові насадження, будувалися нові цехи переробки з великими виносховищами. До речі, у кращі часи тільки на Ніспоренському винпункті за один сезон перероблялося до 24 тисяч тонн винограду (для порівняння: у 50-ті роки весь винзавод освоював за сезон лише 3,5 тисячі тонн).
За трудові успіхи директор Олександр Іванов до своїх бойових нагород додав орден Трудового Червоного Прапора.
Вийшовши на заслужений відпочинок, Олександр Петрович переїхав до Ізмаїльського району – у приміське село Броска. Тут ветеран частий гість у місцевій школі, де розповідає учням про своє життя, зокрема про те, якою великою ціною було здобуто перемогу у Великій Вітчизняній війні. Любить згадувати й про своє знайомство у квітні 1944 року з Одесою, яка стала згодом містом його студентської молодості.
