Ці слова належать Жужуні Дудучаві, голові Одеського обласного товариства ромської культури «Романі збора» (Циганське слово). Вона їх вимовила в невеликому інтерв’ю, яке дала мені по завершенні Міжнародного дня ромів. Чому це було сказано? Про це дещо згодом.
Урочистості відбувалися в Одеському центрі болгарської культури. Тут як рідних зустрічали ромські родини, юнаків і дівчат, які прийшли відзначити свято. Багато було вітань, теплих слів, сказаних на адресу цього народу з романтичною душею. Владислав Станков, начальник управління культури і туризму, національностей і релігій Одеської облдержадміністрації, наприклад, відзначив, що «рівним серед рівних етносів у нашій багатонаціональній області гідним чином є роми, які, будучи в давнину вигнані зі своєї історичної батьківщини, знайшли її на причорноморській землі. Вона такою для них була, є й буде. І хоча роми подеколи зазнають незаслуженого до себе ставлення, вони здобули у людей різних етносів області (а їх у нас понад 133) повагу. І завдання влади – берегти цей народ і допомагати йому».
На зустрічі, яка проходила «без політики», звучала тема подавання юридичної та соціальної допомоги у питаннях паспортизації, державної реєстрації актів. На багато які запитання присутніх компетентно відповідали фахівці Головного управління юстиції, відділу реєстрації нормативно-правових актів, голова громадської організації «Правозахисний ромський центр» Володимир Кондур і керівник обласної організації Комітету виборців України Анатолій Бойко. Їхня інформація, поради, побажання були корисні всім, хто цікавиться оформленням громадянських паспортів, одержанням ідентифікаційних кодів, пропискою за місцем проживання, і, звичайно, соціальними гарантіями багатодітним родинам.
Особливий настрій у залі створила демонстрація документального фільму «Табір іде у вічність», присвяченого трагічним подіям геноциду ромів на території Одеської області. Автор, ведучий і режисер фільму – ромський громадський діяч Федір Кондур. Яскраві документальні матеріали викликали особливе зацікавлення у молоді. Не сумніваюся, що глядачі задумалися, як важливо нам усім сьогодні берегти мир на землі… А фотовиставка «Роми XX століття» відтворила історію мужнього багатостраждального народу. З допомогою знімків пізнаєш традиції й обряди ромів, загалом побут колись кочових циган.
Повторюся: День ромів пройшов «без політики», що мене дещо здивувало. Щоб перевірити свої враження, по закінченні свята попросив деяких його учасників відповісти на одне запитання: якою їм вбачається Україна?
Анна Бурдейна, лідерка молодіжного руху «Циганське слово», студентка, майбутній юрист:
– Звичайно, єдиною, неподільною та незалежною… Інакше я свою батьківщину не уявляю… Ми всі діти однієї землі. І на нашій українській землі буде тим спокійніше, чим більше ми переймемося спільними проблемами, які сьогодні стосуються кожного жителя країни.
Борис Чекін, стипендіат ромського освітнього фонду, студент Одеської академії харчових технологій:
– Хотілося б жити в країні, де навчання у вузах і лікування в медустановах буде безкоштовним, як це передбачено Конституцією України. А щоб досягнути порозуміння між народами нашої країни, на чолі всього треба ставити спільні соціальні проблеми. А вони однакові у ромів та інших народів української багатонаціональної держави. І вирішувати їх треба нам самим – спільно. І коли ми будемо всі разом, тоді й легше будуватиметься єдина незалежна країна. Ви знаєте, чому цигани виживають? Бо ми завжди допомагаємо та підтримуємо одне одного…
Соломон Стоян, студент економічно-правового коледжу:
– Ми, роми, як і інші народи України, якось зараз розгубилися… Там, нагорі, наші політики повинні подумати, як зробити, щоб мова не роз’єднувала, а об’єднувала народи України… Там, де починається переслідування за національною або мовною (навіть територіальною) ознакою, народжується агресія… Щиро кажучи, іноді з побоюванням вмикаю телевізор, звідки заряджаєшся негативними емоціями… Хочу, щоб ми жили в мирній країні, у злагоді та порозумінні – так, як багато років жили мої родичі…
Жужуна Дудучава, голова Одеського обласного товариства ромської культури «Циганське слово»:
– Я більшу частину свого життя прожила у злагоді та спокої з людьми різних національностей, що мешкають в Одесі… З багатьма з них багато років дружу й гадаю, що ані мова, ані національність – ніщо нас ніколи не роз’єднає. Ви знаєте, чому циганські табори не розпадаються? Бо яка б ситуація не склалася для ромів, барон їх ніколи не зрадить… Він табір не полишить… Дуже сподіваюся, що наші політики впораються із сьогоднішніми негараздами й не допустять протистояння в суспільстві. Єдність України, на мій погляд, зараз багато в чому залежить від їхньої мудрості…
P.S. А завершу бувальщиною, яку багато років тому розповів мені бессарабський ром Семен.
1944-й. Літо. На околиці села Табаки в Болградському районі приземлився палаючий літак. Першим прибіг місцевий коваль. За ним – уся його велика циганська родина й односельці з прилеглих будинків. Болгари й гагаузи, роми й українці як могли боролися з полум’ям. А коваль, ризикуючи своїм життям, розбив скло кабіни й витягнув обгорілого молодого льотчика. На руках відніс його до низького глиняного ромського будинку. Там дві доби від нього не відходила бабуся Семена. Вона й напувала, й годувала офіцера з ложечки… І робила трав’яні примочки. Коли його забирали до госпіталю, він тихо промовив: «Спасибі… Ніколи не забуду…» І не забув… 9 травня, через 25 років, у селі відбувалося свято на тому місці, де під час війни ташувалася військова частина, а нині стоїть обеліск радянським воїнам. Серед гостей був і той льотчик. Він, уже з чималою сивиною, виступаючи останнім, запитав, чи є хто з тієї ромської родини, яка врятувала йому життя.
– Є, – неголосно, скромно пролунав голос Семена.
Льотчик підійшов до онука бабусі-знахарки. Вони, Іван із Житомирщини і табакський Семен, довго стояли обійнявшись. А в цей час сільський хор наспівував:
«Степом, степом йшли у бiй солдати.
Степом, степом даль заволокло…»
