Заголовок простий, не оригінальний, не жалісливий, зате відповідає суті моєї зустрічі з Анною Дмитрівною Тимошенко – учасницею бойових дій, інвалідом війни першої групи. Ні, це не інтерв’ю. Скоріше, розмова, бесіда з людиною, яку знаю з дитинства, матір’ю друга. Сьогодні дізнаюся про цю людину з іншого боку…
Попри поважний вік, тітку Аню не можна назвати бабусею. Вона бадьора, гарна, по-військовому чітко формулює свої спогади. Жодної сльозливості, жодних скарг на життя. Про свою героїчну молодість розповідає з гідністю, але без будь-якого пафосу.
– У сімнадцять років пішла на фронт.
Пропоную, як мені здається, уточнююче, а загалом-то дурне запитання:
– Добровольцем?
– Добровольцем, – як про щось саме собою зрозуміле, спокійно відповідає жінка.
Другий Білоруський фронт. Фронтовий госпіталь 3517. Числа й дати, що запали у пам’ять на все життя. Лаборант, готова прийти до перев’язної в моменти надходження поранених або обробити бійців, що надійшли до санпропускника… Забезпечити пряме переливання крові солдатові – теж звичайна справа. Званням почесного донора Анна Дмитрівна пишається не менше, ніж бойовими нагородами.
Перша медаль «За бойові заслуги» і перше кохання, любов на все життя. Він – командир дивізіону, капітан-зенітник. У повоєнні роки Григорій Іванович Тимошенко обіймав відповідальні посади в Радянському Дунайському пароплавстві, тривалий час пропрацював старшим економістом фінансово-валютного відділу.
А його фронтова подруга, майбутня мати трьох дітей, пройшла дорогами війни майже до Берліна, до міста Щецін. На лацкані жакета – орден Червоної Зірки. А поруч – трудові нагороди. Справа в тому, що після війни Анна Дмитрівна Тимошенко опанувала професію дамського майстра-перукаря. Та ще як опанувала! Скажете, мовляв, не тобі, мужикові, судити. Можливо. Але моя мама у свої рідкі приїзди до Ізмаїла з Ленінграда відразу ж рушала до місцевих чарівників: робити зачіску – неодмінно до Тимошенко, лікувати зуби – до Плєшанова.
Іду я з дому Анни Дмитрівни Тимошенко у твердій упевненості, що побачився з чудовою людиною. І ще питання, хто кому потрібніший, хто кого підтримує, – ми ветеранів чи вони нас.
