Олександр Іванович Кравченко прожив довге та гідне поваги життя, має численні бойові і трудові урядові нагороди. 25 травня минулого року йому виповнилося 90 років, але він як і раніше з оптимізмом та інтересом дивиться в майбутнє. Дуже любить читати газети, і дотепер без окулярів. Навіть допомагав мені прочитати текст подяк, оголошених йому наказом Верховного Головнокомандувача Маршала Радянського Союзу товариша Сталіна за відмінні бойові дії у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. Він зберіг пожовклі від часу аркуші подяк від «вождя усіх народів». Але дотепер не може вибачити йому смерть молодших братика та сестричок, які померли від голоду у 1932-1933 рр. і смерть своїх земляків, хлопців-ровесників, які практично без зброї, навіть не встигнувши одягти військову форму, у сорочках, які ще зберігали тепло материнських рук, у першому ж бою були розстріляні з фашистських танків.
У перші дні війни будинок колгоспників Івана Іларіоновича і Домни Артеміївни Кравченко знову відвідала смерть. Захищаючи Севастополь, загинув їхній старший 20-річний син Родіон, матрос страхової служби, керманич торпедного катера. І в рідному селі Козачий Яр (Любашівський район) вже було чути гуркіт гармат стрімко наступаючих частин ворожої армії. Терміново в далеку небезпечну дорогу необхідно було зібрати другого старшого сина Олександра, якому правління доручило евакуювати худобу молодняка – 45 коней і 40 корів.
…Хоча переправа на річці Інгулець (капітальний міст у Миколаївській області) працювала вдень і вночі, – через неї суцільним потоком рухалося цивільне населення, біженці, худоба та війська з технікою, – навіть через 10 діб Олександр із помічниками так і не дочекалися своєї черги переправити на протилежний берег довірених їм тварин. З повітря міст захищали дві зенітні обслуги. Але вони виявилися безсилими перед німецькими танками. Добре, що худобу пасли на чорних парах. Погнали тварин назад додому. Вночі розвели молодняк по дворах колгоспників. А на ранок у селі вже господарювали румуни.
30 квітня 1944 року Козачий Яр було визволено від фашистів. Польовим військкоматом сільських хлопців 1923-1924 років народження було призвано на службу до діючої армії. З ними пішов воювати і Олександр.
– Спочатку я потрапив до полкової розвідки, служив там місяць рядовим, – згадує О. Кравченко. – Одягли у військову форму, дали зброю.
А вже до початку Яссько-Кишинівської наступальної операції Кравченко керував обслугою з п’яти мінометників.
Запам’яталося багато боїв.
– Нашій батареї було дано наказ, – розповідає Кравченко, – у найкоротший термін вступити в бій у місці, до якого було два шляхи: порівняно легкий – в обхід (а це 40 кілометрів і втрата часу) і важкий – навпростець, через гірський хребет у Карпатах. Першими через перевал пішли бійці мінометної батареї, за ними – піхота. На руках несли боєприпаси, особисту зброю. Лише по дві мінометні міни прив’язали до холок коней. Майже без втрат вийшли, зрештою, на оперативний простір і одразу ж вступили у бій з ворогами.
Саме за цей бій Олександра Івановича було нагороджено медаллю «За відвагу». А за виявлену ним хоробрість у боях за місто Ясси він одержав першу свою Подяку від Верховного Головнокомандувача.
Бої за міста Угорщини, Австрії були не такими складними. На той час він був уже добре обстріляним і досвідченим солдатом.
Після перемоги Олександр Іванович служив до 1947 року в місті на Дунаї – Рені. Демобілізувавшись, повернувся до рідного села Козачий Яр. Один, із усіх селян, які пішли на фронт.
