Іван Петрович Кавалерідзе – яскрава постать в українській культурі. Він відомий і як скульптор, і як кінорежисер, і як драматург. Його батьківщина – хутір Ладанський, на Сумщині. Так, так – не Грузія. Колись чимало грузинських родин знайшли собі прихисток на землі України.

З дитинства чорнявий Іванко звертав на себе увагу – любив ліпити з глини смішних чоловічків. Захоплення ліпленням привело хлопця до Київського художнього училища, а потім і до Петербурзької академії мистецтв. Навчався і за кордоном – у Паризькій приватній студії.

У часи петербурзького навчання Івана Кавалерідзе полонила велич Тараса Шевченка. Повернувшись у рідні місця, юнак бере участь у конкурсі на найкращий проект пам’ятника Кобзареві у Києві 

(1909 р.). За проектом молодого скульптора споруджується пам’ят­ник Тарасу Шевченкові з бетону у Ромнах (1918 рік).

Фактично майже упродовж усього життя Іван Кавалерідзе звертається до образу народного поета. Він бере творчу участь у спорудженні пам’ятників у Каневі та Харкові. Кавалерідзе – автор станкових творів «Кобзар» (бронза, 1954 р.), «Т.Г. Шевченко на березі Неви» (гіпс тонований, 1961 р.), «Т.Г. Шевченко на засланні» (оргскло, 1964 р.).

Другим захопленням Івана Ка­валерідзе став кінематограф. Ще у передреволюційні роки він працював з відомими російськими кіномитцями Я. Протазановим та В. Гардіним.

Після бурхливих і трагічних подій громадянської війни Кавалерідзе рішуче взявся за ручку кіноапарата. То був час пошуків нової мови кіно, експериментів. Натхненний творчістю поета і художника, Іван Петрович вирішує створити своєрідні «офорти до історії гайдамаччини», прагне у своїх фільмах показати історію України. Перша з цих кінострічок – німий фільм «Злива» (Одеська кінофабрика, 1929 р.) охоплював події великого масштабу. То був експеримент, у якому кіномитець намагався виробити свою творчу манеру. «Злива» (сценарист, режисер і художник І. Кавалерідзе, оператор О. Калюжний, композитор П. Толстяков) складалася з шести частин.

Одним із найбільш досконалих екранних творів І. Кавалерідзе була стрічка 1933 року «Коліївщина» – про селянсько-козацьке повстання на правобережній Україні (1767-1768 рр.) проти феодально-кріпосницького гніту і сваволі польської шляхти.

«Коліївщина» – фільм звуковий, складався з семи частин. Сценарій і режисура І. Кавалерідзе, оператор М. Топчій, художник М. Симашкевич, композитор П. Толстяков, звуко­оператор Л. Кан.

Коліївщина була кульмінаційним етапом гайдамацького руху. Очолив повстанців представник запорізької голоти Максим Залізняк. Серед ватажків у пам’яті народній залишилися Іван Гонта, І. Бондаренко, А. Журба, С. Неживий, М. Швачка.

Т. Шевченко у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» писав:

«В чем другом, а в этом отношении мои покойные земляки ничуть не уступили любой европейской нации, а в 1768 году… даже первую французскую революцию перещеголяли».

Режисер, не дотримуючись історичної достовірності, змінивши навіть трактування образів Івана Гонти та Максима Залізняка, подане у 

Т. Шевченка, створює виразні і колоритні постаті. 

У фільмі зіграли артисти, які уже на той час були гордістю української театральної сцени.

Роль Івана Гонти зіграв Іван Ма­р’я­ненко (1878 – 1962 рр.) Сце­ніч­ну діяльність розпочав у трупі М. Кропивницького в Одесі. Шев­ченкові герої, персонажі – серед улюблених.

Народного улюбленця Максима Залізняка зіграв вихованець Леся Курбаса Данило Антонович (1889 – 1975 рр.).

Чільні місця у творчості Олек­сандра Сердюка теж посідали образи із творів Тараса Шевченка. Не раз він виходив на сцену в ролі Яреми Галайди та Івана Гонти. У кінострічці І. Кавалерідзе виконував роль одного з ватажків гайдамаків Семена Неживого.

У фільмі, що став гідним здобутком «Шевченкіани», грали також актори, добре знані у нинішній Одесі – Поліна Нятко, Іван Твердохліб.

У фільмі багато масових сцен. Тут Іван Кавалерідзе дотримувався тексту поеми.

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

Сьогодні ж, перечитуючи поему, чую голос Шевченка-миротворця:

Того ж батька, такі ж діти, -

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

Треба крові, брата крові,

Бо заздро, що в брата

Є в коморі і на дворі,

І весело в хаті!

…Болить серце, як згадаєш:

Старих слов’ян діти

Впились кров’ю…

У передмові до поеми, що на­друкована наприкінці основного тексту, це почуття болю проступає ще чіткіше:

«…ми одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: хай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами».

Ці слова звучать для нас мов заповіт, для тих, хто живе і воює сьогодні, за інших історичних обставин, за інших геополітичних умов.

Консультував Івана Кавалерідзе в роботі над фільмами, де використовувалося безцінне надбання Кобзаря, Панас Карпович Саксаганський (1859 – 1940), який грав ще у трупі М. Кропивницького в Одесі.