Верховна Рада ухвалила Закон України «Про вищу освіту», що визначив перспективи розвитку вищих навчальних закладів і вузівської науки на найближче майбутнє. Його текст був розроблений робочою групою під головуванням ректора Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут», академіка НАН України Михайла Згуровського. У період підготовки автори одержали понад чотири тисячі пропозицій від більш ніж ста наукових і громадських організацій, відомих учених. Докладніше про закладені в новому Законі принципи ми розмовляємо з головою постійної депутатської комісії обласної ради з питань економіки, промисловості, розвитку підприємництва та регуляторної політики, академіком Академії економічних наук України, заслуженим економістом України О.С. КРАВЦЕМ. Чому з ним? Та тому, що Олександр Семенович має досвід читання лекцій у низці закордонних вузів, може порівнювати різні системи освіти і робити свої певні висновки про сильні та слабкі їхні сторони.
– Олександре Семеновичу, новий закон передбачає інтеграцію вищої освіти в європейський простір шляхом реалізації принципів Болонського процесу, зокрема через впровадження ступеневої організації навчання відповідно до Національної рамки кваліфікацій. На мій погляд, це значно звужує можливості вищих навчальних закладів, бо за кордоном Болонська система – це система організації роботи багатьох вузів, які лідерами й елітними навчальними закладами у своїх країнах не є. Провідні університети саме намагаються працювати за своїми унікальними, а не уніфікованими системами організації навчального процесу та наукових досліджень. Це значною мірою й визначає їхній статус як лідерів. У самій Європі ставлення до Болонського процесу теж різне. Студенти з 31 країни навіть видавали «Чорну Книгу Болонського процесу», акцентуючи увагу на зниженні доступності вищої освіти через підвищення його вартості, падінні якості професійної підготовки, занадто великої орієнтації вузів на потреби ринку. Чи правильно в цих умовах було орієнтуватися тільки на Болонську систему?
– Болонський процес стартував 1999 року. Основним його завданням було створення єдиного простору вищої освіти, яка давала б студентам змогу одержувати дипломи в різних країнах, почавши навчання в університеті однієї країни, продовжити його у вузі іншої, а працевлаштовуватися в третій. Єдиний освітній простір має допомогти національним системам освіти європейських країн взяти все найкраще, що є у партнерів, насамперед за рахунок зміцнення зв’язків і плідної співпраці між вузами Європи, щоб у підсумку вони стали привабливішими на світовому освітньому ринку. Системи вищої освіти для забезпечення гармонізації мусять стати «прозорими», максимально порівнянними, що може бути досягнуто за рахунок широкого поширення однотипних освітніх циклів (бакалаврат – магістратура), упровадження єдиних систем освітніх кредитів (залікових одиниць), які легко піддаються перерахуванню, однакових форм фіксування одержуваних кваліфікацій, взаємного визнання академічних кваліфікацій, розвитку подібних програм забезпечення якості підготовки фахівців.
Цей фундамент, на мій погляд, необхідний Україні. Тому Болонська система і послугувала основою для ухвалення нового Закону «Про вищу освіту».
Що стосується недоліків, то будь-яка система розвивається. З 1999 року у світі дуже багато що змінилося. Звичайно, зазнає змін і система вищої освіти. Триває пошук розумного співвідношення інтересів вузів і держави, вузів і приватних структур, де в перспективі працюватимуть випускники. Апробуються нові форми організації навчання. Усе це викликає як підтримку, так і незгоду в якихось ситуаціях. Це нормальний процес розвитку європейського освітнього простору, в якому з’являється щось нове, а щось відмирає. Частиною цього процесу стає й Україна.
– Новий Закон наділяє правами вершителя доль Національне агентство з якості вищої освіти. Як говорить стаття 17, це незалежна саморегулювальна організація, членами якої є всі вищі навчальні заклади будь-якої форми власності. Нацагентство формує вимоги до вузів, аналізує їхню діяльність, затверджує стандарти навчання, проводить ліцензійні експертизи на право освітньої діяльності, акредитує спеціальності та вчені ради. У багатьох публікаціях експерти й аналітики висловлюють побоювання, що створюється потужний монстр, який буде заохочувати або карати залежно від того, які відносини складуться між керівництвом вузу та керівництвом Нацагентства з якості вищої освіти…
– Подібні агентства, щоправда, називаються вони по-різному, є в багатьох країнах. Раніше у нас ці функції виконували департаменти Міністерства освіти і науки. Такий управлінський орган необхідний, бо цінність підготовки фахівців з вищою освітою в сучасному світі дуже висока.
Що стосується можливості корупційних проявів, то тут багато чого буде визначатися рівнем розвитку громадянського суспільства, тим, наскільки трудові колективи вузів, студентські спільноти зможуть узяти під контроль процеси, що відбуваються в освітній сфері.
– Олександре Семеновичу, новий Закон закріплює виборність ректорів. На мій погляд, це дуже важливий і значущий крок на шляху до демократизації системи вищої освіти. Але при цьому люди, яких науково-педагогічні кадри та студенти хочуть бачити на посадах керівників і обирають ректорами вузів, а також їхні заступники, чомусь не мають права входити до складу Національного агентства з якості вищої освіти.
З одного боку, розробники Закону, мабуть, побоювалися, що ставши членами Нацагентства, ректори вузів будуть «тягнути ковдру на себе». Але з іншого боку, хто, якщо не вони, – обрані демократичним шляхом, знають насущні потреби вузів?
– Я не думаю, що відсутність у Нацагентстві ректорів і проректорів вузів перешкодить даному органу виконувати визначені Законом функції. Він буде дуже представницьким і авторитетним. П’ятнадцять його членів представлять усі зацікавлені в ефективному розвитку вітчизняного освітнього простору сторони. Так, двох чоловік делегує Національна академія наук. Дев’ятьох оберуть на з’їздах представників державних, комунальних і приватних вузів України (чотирьох – від державних університетів, академій, інститутів, трьох – від приватних вузів, двох – від комунальних). Ще трьох делегує Всеукраїнська організація роботодавців, тобто ті, для кого вищі навчальні заклади й готують кадри. І, нарешті, останнього члена Національного агентства з якості вищої освіти назве представницький орган студентського самоврядування вузів із тих, хто одержує академічні ступені.
Причому обраний може бути й відкликаний. Термін, на який обираються люди, становить три роки. І більше двох термінів працювати в агентстві Закон забороняє. Тобто стати «вічним» експертом-фахівцем із якості вищої освіти, навіть якщо дуже захочеться, не вдасться.
– Представники Національної академії наук, вузів, роботодавців, студентського самоврядування – це, погодьтеся, громадські працівники, а не фахівці в тому, що називається «наука управління освітою». Але саме їм як членам Національного агентства з якості вищої освіти буде дане право займатися ліцензуванням і акредитацією діяльності вузів, пропонованих ними спеціальностей. При цьому, будучи неприбутковою організацією, Нацагентство ще й одержує досить цікаві джерела свого фінансування. Це членські внески вузів і наукових організацій України. Їхній розмір визначає саме Нацагентство. Кошти, отримані як плата за роботи з акредитації й проведення ліцензійних експертиз, – знов-таки в розмірах, обумовлених самим Нацагентством. А також гранти, спрямовані на підвищення якості освіти (щиро кажучи, не розумію, про що йдеться) та інші не заборонені законом джерела. Погодьтеся, серйозні та практично неконтрольовані фінансові потоки можуть вийти…
– На ці моменти звернув увагу й керівник Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради Василь Борденюк. У підготовленому його управлінням висновку йдеться про те, що деякі функції Нацагентства справді перетинаються з повноваженнями інших структур, чия діяльність регулюється інакшими законодавчими актами України.
Що ж стосується коштів – членських внесків, тарифів, грантів, то за них передбачено регулярну звітність Національного агентства з якості вищої освіти.
– Стаття 41 присвячена студентському самоврядуванню. Відповідно до пункту 10, вчена рада вузу повинна виділити 0,5% власних надходжень на його потреби. Але при цьому, як говорить пункт 8 цієї ж статті, адміністрація вищого навчального закладу не має права втручатися в роботу студентського самоврядування (за винятком випадків, коли йдеться про порушення чинного законодавства, статуту вузу або про завдання збитків його інтересам)…
– Даною статтею також надаються значні права органам студентського самоврядування. Вони беруть участь в управлінні вузом, в обговоренні та вирішенні питань удосконалення навчально-виховного процесу, науково-дослідної роботи, організації дозвілля й оздоровлення, нормальних побутових умов і харчування. Реалізують заходи, спрямовані на підвищення якості підготовки студентів.
Новий Закон дозволяє органам студентського самоврядування впливати на вирішення питання про переведення студента, що навчається на бюджетній формі, на контракт, і контрактника – на бюджет. Раніше другий варіант практично не існував. Ну, і, звичайно, подібні рішення перебували в компетенції винятково керівництва вищого навчального закладу.
На мій погляд, розширення прав студентського самоврядування значно наближає нас до європейської практики, де активне залучення студентів в усі сфери життя вузу є нормою.
– Олександре Семеновичу, Ви завжди говорили про важливу роль вузівської науки, яка покликана орієнтуватися на запити різних галузей економіки країни. Новий Закон дозволяє вузам створювати навчальні, навчально-наукові, навчально-науково-виробничі комплекси, наукові парки, а також входити до складу консорціумів. При цьому всі учасники комплексів і консорціумів зберігають статус юридичної особи та фінансову самостійність…
– Гадаю, це надзвичайно важливо з точки зору якнайшвидшого впровадження наукових розробок у практику. Адже реалізація ідей завжди залишалася слабким місцем вітчизняної науки. Наші винахідники й раціоналізатори пропонували дуже цікаві ідеї, які лише поповнювали архіви технічної документації, але так і не приносили дивідендів своєму авторові.
Вузівській науці треба неодмінно дозволити розвиватися в різних сучасних мобільних формах об’єднання зусиль тих, хто продукує ідеї, спонсорів і фахівців з організації промислового виробництва новинок. Така можливість і закладена в новому Законі.
Зокрема, у статті 70 говориться, що держава буде економічно заохочувати підприємства різних форм власності до співпраці з вузами в плані реалізації науково-інноваційних проектів, підготовки та перепідготовки кадрів, організації виробничої практики студентів.
Крім того, вуз, який веде дослідження й розробки, важливі для подальшого розвитку різних галузей економіки, виробництва, має право пройти атестацію відповідно до Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» і одержати державну підтримку своїх проектів.
– Відповідно до даного Закону, інтелектуальна власність стає вигідним товаром. Вузи одержали право комерціалізації об’єктів інтелектуальної власності, майнові права на які належать їм…
– Так, вищі навчальні заклади одержали право передавати об’єкти своєї інтелектуальної власності іншим фізичним або юридичним особам для використання в економічній діяльності шляхом продажу або внесення в статутний капітал підприємства з метою одержання прибутку. І виплачувати винагороду творцям. Гадаю, це буде сприяти активізації наукових пошуків у вузах навіть у нинішній непростий час.
– На Ваш погляд, чи стануть вищі навчальні заклади тепер фінансово незалежнішими?
– Звичайно. Державні та комунальні університети, академії, інститути здобули право самостійно й без узгодження з державними органами розпоряджатися доходами, отриманими від надання дозволених законом платних послуг, включаючи придбання на ці кошти майна та його використання. Отримані доходи за рішенням вченої ради зараховуються на спеціальні рахунки, відкриті в органах Державного казначейства, або на депозитні рахунки вузу в банках. Розпоряджатися цими коштами вуз може відповідно до норм Бюджетного кодексу. Подібна практика у вітчизняному законодавстві з’явилася вперше. Вона істотно розширює фінансові можливості вищих навчальних закладів, дозволяючи вистроювати свої пріоритети й направляти кошти на першочергові потреби, не чекаючи чийогось дозволу. Цей момент, коли доводилося погоджувати навіть невеликі фінансові витрати, давно не влаштовував керівників вузів. Нарешті, цю незручність буде усунуто.
– Чимало претензій висловлюється щодо перейменування, відповідно до нового Закону, всіх, що вже одержали підтвердження свого наукового звання кандидатів наук, у докторів філософії, а от доктори наук своє звання збережуть…
– У світі не розуміють, коли ми, представляючи людину, говоримо, що це кандидат наук. Така градація наукових звань існує тільки на пострадянському просторі. У новому Законі робиться реальний крок на шляху гармонізації понять про наукові звання, що існують у нас і за кордоном, за рахунок переходу на їхні визначення.
