(Новела)
Ромська родина Григорашів оселилася на околиці села в майже розваленому будинку. Кажуть, що колись в ньому жили роботящі люди. Але під час голоду вони не вижили. Голова сільської ради, заселяючи ромів у будинок, що нагадував сарай, напучував:
– Ось тут облаштовуйтеся, десять соток землі вам... Фруктові дерева, колодязь із прісною водою... Чого ще треба... А ще, восени діти підуть до школи, а ти з дружиною, Петре, завтра запишешся до колгоспу.
– До колгоспу? А що там робити?
– Пра-цю-ва-ти!..
– Так ми ж не звикли в одному місці...
– Жити не звикли? Звикнете. Дружину вже призначено до рільничої бригади, а ти будеш ковалем... Сільрада від імені держави буде вам допомагати.
– Товаришу... Товаришу начальник, – перебив голову Петро. – А держава дасть гроші, щоб довести до пуття цей сарай?.. Все-таки п’ятеро дітей, дивися, буде й шоста...
– Я не начальник, а голова сільської ради. Грошей у нас немає, а наша будбригада перекриє дах, поставить перегородки. У вас буде три кімнати з кухнею...
– Спасибі державі! Тільки ми не звикли так жити!..
Дітлахи, свідки діалогу, пожвавішали, а їхня мама, притискаючи дітей до себе, поцікавилася:
– І що, товаришу голово, ми тут безвилазно будемо жити?
– Як тебе звуть?
– Маріора... – непевно відповіла вона.
– Маріоро, і візок, і кінь за вами залишаються... Можете виїжджати в гості до інших сіл та на базар до Болграда. Щоправда, в неробочий час.
– Звичайно, будемо шукати свій табір. Десь, мабуть, недалеко...
– Не турбуйся, оселимо вам ваших братів і сестер! Ген скільки за вами порожніх будинків...
У ромів повеселішали обличчя. Отже, у Табаках звучатиме й циганська мова – мовби читалося в їхніх сяючих очах.
– Поживете місяць-два й одержите паспорти, – повідомив голова.
– А навіщо? – запитала Маріора.
– Щоб був, як у всіх ромів нашої країни, запис, де ви живете... Зрозуміли?
Усі, мовби погоджуючись із головою, кивнули головами. Він пішов зі спокійною душею, щоб відрапортувати до райвиконкому про облаштування першої осілої ромської родини в селі...
* * *
...Минуло кілька місяців. Дорослі Григораші вже одержали паспорти, чим часто хизувалися перед кочовими циганами. Петро виявився добрим ковалем, а діти справно ходили до школи. Щоправда, Маріора рідше за своїх нових односільчанок виходила в поле. Але коли бувала, із собою брала карти, ворожачи після роботи молодим жінкам. І завжди, як то кажуть, влучала в точку. Ворожила не за гроші – заради втіхи, аби, про всяк випадок, не забути своє ремесло, передане їй від прабабці...
В одну з неділь до них зазирнув голова, та ще й не сам, з депутатами! Діти стривожено оточили Маріору, а Петро, побоюючись чогось недоброго, запитав:
– Що сталося, голово?
– Нічого. Прийшов подивитися, як ти живеш... – і пройшовся з активістами села по двору, оглянув будинок. – Молодці, що обзавелися курчатами! Навіть і собака вже гавкає. Добрий сторож!
– Так хто до цигана прийде красти?! Хіба що циган... А їх у селі поки що немає. А ти обіцяв...
– Будуть-будуть, Петре, зараз вирішується питання щодо інших родин... Принеси стільчика й давайте всі навколо нього присядемо.
Голова сільської ради поклав на стільця папери і сказав:
– Ось це називається «державна позика»... Ви знаєте, що після війни почали відновлювати зруйновані заводи та фабрики, будувати школи й дитячі садки. От нашій державі й допомогти треба...
– А чим я, бідний циган, можу допомогти?
– Отож, ви повинні з Маріорою підписати ці два папери та внести по п’ять рублів за кожен. Через кілька років держава ці гроші вам поверне...
Петро й Маріора подивилися одне на одного, знизуючи плечима, мовляв, які гроші? Після паузи глава родини бадьоро відповів:
– Так ми ж не вміємо розписуватися... А такий папір за нас ніхто не візьметься підписувати... І взагалі, скажи мені, що за держава така, якщо бідний циган повинен їй допомагати?!
Гості перезирнулися, ледве стримуючи сміх, і пішли ні з чим, продовжуючи похід по селу.
* * *
Глибокої осені голова знову навідався до Григорашів, звернувши увагу, що господиня дому знову вагітна, вже шостою дитиною... Похвалив Маріору за те, що діти до школи ходять охайними й уже почали читати по складах. Зраділий Петро одразу звернувся до нього із проханням:
– Слухай, зроби нам мішок борошна, білого, з комори... Знаєш, Маріора навчилася робити коржі по-болгарськи, раговачки.
– А що, на трудодні мало заробили?
– Не менше за інших, але витратилися... Ми ж найбагатодітніша родина в селі... – і показав рукою на черево дружини, намагаючись викликати співчуття.
– Гаразд, домовилися! Тільки, Петю, щоб не вийшло так, що ми вам допомагаємо, а ви полишите наш колгосп...
– ...Товаришу голово, ми працюватимемо в колгоспі, поки він не розвалиться...
Співрозмовник посміхнувся й подумав: «Ну й хитрий же цей ром!»:
– Колгосп ні-ко-ли не розвалиться, Петре!
– Тоді давай борошно! – зорієнтувався Григораш.
