Книжкову виставку за такою назвою відкрито цими днями в Одеській обласній універсальній бібліотеці ім. М. Грушевського. Присвячена вона 90-річчю від дня народження Героя України, лауреата Державної премії УРСР
(1974 р.) і Державної премії СРСР (1980 р.), класика української літератури Павла Загребельного й охоплює понад півстолітній творчий шлях письменника. Ювілейну виставку відкрила директорка бібліотеки Юліана Амельченко, а продовжила знайомити з біографією і творчістю письменника працівниця відділу абонементу Катерина Леканцева.
Народився Павло Загребельний
25 серпня 1924 року в селі Солошиному на Полтавщині. Тут юнак закінчив середню школу і добровольцем пішов на фронт. Загребельный належав до трагічного покоління. Досить сказати, що з його ровесників, які пішли на Велику Вітчизняну війну, живих залишилися близько сорока відсотків. Майбутній письменник сам чудом вижив. Довелось йому зазнати гіркоти і страждання військовополоненого. Цей мученицький досвід переплавився потім у повість «Дума про невмирущого» (1957 р.), у центрі оповіді якої військовий і людський подвиг юного сімнадцятирічного червоноармійця. Він не скорився і загинув у гітлерівському концтаборі героєм.
Перша книжка письменника – збірка «Каховські оповідання» – побачила світ 1953 року. Після новелістичних збірок «Степові квіти» (1955 р.), «Учитель»
(1957 р.), повісті «Марево» та інших вийшли його романи «Європа 45» (1959 р.) і «Європа. Захід» (1961 р.), що являють собою пригодницько-політичну дилогію про боротьбу антифашистського інтернаціонального загону і налагодження в Німеччині післявоєнного життя.
Військова тема продовжена письменником у романах «Шепіт» (1966 р.) і «Добрий диявол» (1967 р.), присвячених нелегкій службі прикордонників. Не була письменнику чужою так звана виробнича тематика, представлена романами «Спека»
(1960 р.), «День для прийдешнього» (1963 р.), «З погляду вічності»
(1970 р.), «Переходимо до любові»
(1971 р.) і «Намилена трава» (1974 р.).
Без перебільшення всесоюзну славу Павлові Загребельному принесли історичні романи – «Диво» (1968 р.), «Первоміст» (1972 р.), «Смерть у Києві» (1973 р.), «Євпраксія» (1975 р.), «Роксолана»
(1980 р.), «Я, Богдан (Сповідь у славі)» (1983 р.). У них письменник показує «непересічні та складні долі історичних осіб, причому представляє їх у власному трактуванні, переглядаючи оцінки літописців та істориків, образи з легенд і міфів». Візьмімо для прикладу невеличкий уривок із його роману «Я, Богдан», у якому автор передає «підслуханий» ним крізь століття монолог Богдана Хмельницького в переломний момент української історії: «Чому ж те, що ми народжуємо, нас з’їдає? Як самиця павука, що починає жерти самця, щойно він береться її запліднювати, і жорстока ся любов неминуче кінчається смертю того, хто кладе початок новому життю. Вгніздившись, мов жирні воші на багатому ковнірі, всі оті, народжені мною, виговські з’їдають мене, жеруть, мов гусінь серед зеленого листя, мов шашіль, що забрався в дубовий креденс, мов хробак, який розкошує в тілі вбитого героя, – ненажерливі, захланні, суцільні роти, горлянки, бездонні провалля невситимості.
Виходило, що я оточував себе негідниками і всіляко відтручував народ, який мене возвеличив. Чи вже воно так ведеться споконвіку, що народ завжди жертва зради? Споконвіку пишуться закони, які передбачають найжорстокіші кари зрадникам, але карають не тих, що треба. Головні зрадники сидять у палацах і спихають гнів усезагальний на малих, часто нещасних людей, що опинилися в безвиході. Зграя посіпак. Зграя…»
І сам собою напрошується висновок, що великий письменник сучасний в усі часи. Про що б і кому б він не писав.
Павло Архипович часто бував в Одесі, неодноразово відвідував філологічний факультет ОНУ імені І.І. Мечникова, спілкувався зі студентами. У нього склалися дружні відносини з професором, доктором філологічних наук Василем Фащенком. Підсумком цього стала книжка Василя Васильовича «Павло Загребельний. Нариси творчості», видана в Києві 1984 року.
Плідно трудився Павло Загребельний і в дев’яності роки, коли з-під його пера вийшли книжки «Попіл нив», «Тисячолітній Миколай», «Гола душа», «Ангельська плоть», «Зона особливої охорони».
Загалом же ним написано близько сорока книжок, половина з який – романи, видані масовими тиражами в колишньому СРСР і за рубежем, які здобули широке читацьке визнання. За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. Довженка знято художні фільми «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено – мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).
Пішов із життя Павло Загребельный у перших числах лютого 2009 року. Залишилися його книжки, його непересічне бачення світу. «Здогад – це основа літератури, – зізнавався Павло Архипович в одному зі своїх інтерв’ю. – Письменник про все здогадується. Коли ж він позбавлений цієї властивості, то не може бути літератором»
