«Ви були в Аркадії після так званої реставрації? Так. І що? Краще б я там не був». Так лаконічно старі одесити характеризують те, що сталося з одним з найкрасивіших і найулюбленіших куточків нашого міста. Аркадії, тієї, яку пам’ятають корінні одесити, фактично більше немає. Збереглася лише назва. Вся Одеса поступово змінює свій зовнішній вигляд. З одного боку це неминучий процес. Але з другого…
Чомусь на місці архітектурних перлин виникають потворні монстри – житлові будинки, бізнес-центри або чергові «торговельні точки», які (за рідкісним винятком) явно не вписуються в архітектурний стиль міста. Не можна без жалю дивитися сьогодні на Дерибасівську, де замість старовинного будинку, у якому розташовувався готель «Спартак», (до революції 1917 року він називався «Імперіал») – тепер по суті філія 7-го кілометра. Чомусь у Європі, наприклад, у Лондоні, примудряються будувати так, щоб не «калічити», зберігати цілісність і масштаб попередньої забудови. У нас же все робиться «з точністю до навпаки».
Йоганн Вольфганг Ґете назвав архітектуру застиглою в камені музикою. Дивлячись на одні архітектурні витвори, у нашій душі починають відбуватися невловимі процеси, що змушують нас радіти життю, захоплюватися їхньою красою, дивлячись на інші може виникати відчуття смутку і зневіри… Мистецтво архітектури поєднує в собі бажання відповідати як матеріальним так і естетичним потребам людства з його зростаючими технічними можливостями. Мистецтво планування міст завжди вважалося найвищою формою архітектурного мистецтва. Його мета полягала у створенні особливого середовища мешкання, що містить у собі всі види людської діяльності. Тому при плануванні міста у попередні часи архітектори велику увагу приділяли тому, щоб надати плану достатньої гнучкості і передбачити заходи проти його недоцільних змін. Чи враховують сучасні архітектори «біографію» та «історію» міста, розробляючи або затверджуючи ті або інші реконструкції і будівництва? Судячи з усього, не дуже. Сьогодні «завдяки» широко розповсюдженій, але досить приземленій думці, зокрема і рієлторів– фахівців з нерухомості, які активно торгують «новобудом», старий дореволюційний фонд для життя непридатний, зникає «стара Одеса». Невже у недалекому майбутньому цінним залишиться лише те, що має тільки практичну цінність? А як же самобутність міста та його «ключі», які, як відомо завжди були в історичному центрі?
Одеса втрачає історичний вигляд. Але, на щастя, поки що місто все ще пізнаване. Є у нашому місті люди, які на своєму ентузіазмі намагаються встигнути хоч якось зберегти наше місто. Хоча б у пам’яті. Наприклад, відомий фотограф Леонід Сидорський роками зафіксовує старі будинки, дворики центральної частини Одеси та Молдаванки, які поступово, не дочекавшись капітального ремонту, руйнуються або знищуються. Принаймні, вони залишаться на знімках і, можливо, колись їх зможуть відтворити в реальності. Кілька років тому у місті активно говорили і про проект Олександра Левицького та Дмитра Шаматажі «Архітектура Одеси», метою якого було зберегти сотні старих будинків. Для цього їх скрупульозно фотографували, причому з найрізноманітніших ракурсів, запам’ятовуючи всі нюанси і деталі. Прихильником збереження «старої Одеси», зокрема і відомої на увесь світ Молдаванки, є директор архітектурно-художнього інституту, доктор архітектури, професор, заслужений архітектор України Валерій Павлович Уреньов. Валерій Павлович корінний одесит, виріс на Молдаванці і тому, на відміну від тих, у кого цей район асоціюється винятково з одноповерховими напіврозваленими руїнами і кублами, любить і цінує її за справжній одеський дух і колорит.
На думку архітектора Уреньова, який не раз висловлював свою думку, зокрема і журналістам, у цій частині міста є чудові будинки і дворики, що мають архітектурну, історичну цінність. Двори Молдаванки – це взагалі окрема тема. Скільки талантів і знаменитостей, яку уславили Одесу в усьому світі, колись жили і росли в них. Старожили кажуть, що у них є своя аура. Сама система забудови по периметру вулиці, всередині якої утворювалися двори, не була спрямована на ізоляцію людей один від одного (як у нинішніх багатоповерхівках). Переважали житлові будинки галерейного типу, де вхід до квартири з довгого загального балкона. Життя кожного мешканця протікало на очах сусідів. Тому і святкували всім двором, і поминали, і виховували дітей спільно. Помилково вважати, що одеські будинки, споруджені з черепашнику, зжили свій вік. В Іспанії, Італії такі ж будинки у чудовому стані, а в нас вони руйнуються, тому що за ними немає відповідного догляду.
Що відбувається на Молдаванці сьогодні? Вибіркова забудова. З’являються нові багатоповерхові третьосортні будівлі, які розривають попередню систему забудови, позбавляючи Молдаванку її аури.
– Нашому двору вже понад сто років, – говорить Світлана, що мешкає по вулиці Богдана Хмельницького. – Складається він з дво– і триповерхових будинків. За словами старожилів, ще у позаминулому столітті, тут розташовувався постоялий двір. За часів радянської влади, будинок перетворився у житловий, а люди, як могли самотужки упорядковували свої невеликі квартири, встановлювали каналізацію, водопровід. От тільки ніхто не пам’ятає, коли власник будинку – ЖЕК, ДЕЗ займався капітальним ремонтом будинку або двору. Торцем будинок стоїть до нашої так званої «президентської траси», якою зазвичай проїжджають з аеропорту, а потім назад до аеропорту «високі гості».Тільки сторона ця, як і весь будинок вже настільки облізла, обшарпана, що місцевій владі повинно бути соромно провозити гостей повз такі будинки. Навесні деякі фасади зафарбовують свіжою фарбою, яку мажуть просто на старий бруд. Щодо стану дворів, то про це взагалі говорити не хочеться. Суцільні ями і вибоїни, на яких можна тільки ноги ламати…
Чи є у старої Одеси шанс на майбутнє?
За статистикою у місті майже 19 тисяч старих, аварійних будинків. Більшість з них розташована саме в центрі й у Малиновському районі, у тій його частині, яка належить до Молдаванки. Роками відбувається полеміка про долю історичної частини міста, яка сьогодні «тихо вмирає» або знищується агресивними забудовниками. Але ж після визволення Одеси у квітні 1944 року від фашистських окупантів, місто теж було у жалюгідному стані. Проте за три місяці спеціалісти встигли обстежити місто, скласти план капітального ремонту житлового фонду, який був затверджений разом з кошторисом витрат. І, як стверджують автори книжки «Про розвиток будівельного комплексу Одеси у післявоєнний період», жодна копійка зі спрямованих на відновлення грошей не пропала. Через 10 років не залишилося жодної руїни. Отже, досвід у нас є? І не тільки закордонний, але й свій. Не вистачає тільки волі і допомоги держави, яка повинна бути зацікавлена у збереженні міста? У збереженні тієї Одеси, до якої з усього світу приїжджали тисячі туристів. Але ж вони їдуть дивитися не на сучасні новобудови, а на ту, стару, справжню Одесу, яка не повинна «щезнути в тумані» і бульдозерному пилу…
