10 вересня минуло 120 років від дня народження О.П. Довженка – українського кінорежисера, сценариста, письменника, заслуженого діяча мистецтв УРСР (з 1939 року), народного артиста РРФСР (з 1950 року), лауреата Державної премії СРСР 1941, 1949 рр., лауреата Ленінської премії 1959 року (посмертно). Його фільми – класика світового кінематографа.
Ми не збираємося аналізувати багатющу творчу спадщину, бо це виходило б за рамки газетної публікації. Ми лише хотіли б нагадати про Шевченківські традиції у творчості Олександра Петровича Довженка, які він проніс у своєму серці.
«Бережіть пам’ять про дитинство», – сказав одного разу Довженко у розмові зі студентами інституту кінематографії. Митець згадував свої розмови з батьком:
– Що там за люди пливуть по Десні?
– Російські люди пливуть.
– А ми хто? Ми хіба, тату, не російські?
– Ні, ми не росіяни.
– А хто ми?
– А хто його знає… Колись козаками, кажуть, були, а тепер одна назва лишилася…
Олександр Петрович ніколи не забував, що у діда, єдиного грамотія в родині, поруч з псалтирем на столі лежав «Кобзар».
Дитяча пам’ять чіпка, тому й згадувалися на самоті дивовижні рядки, яких він не чув ні у церкві, ні в школі, а лише від діда та від батька:
Була колись Гетьманщина,
Та вже не вернеться…
Було колись – панували,
Та більше не будем!
Тієї слави козацької
Повік не забудем!
… Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!
Де поділось козачество,
Червоні жупани?
Де поділась доля-воля,
Бунчуки, гетьмани?
У зрілому віці Олександр Довженко напише: «Ми були єдиним народом у Європі, який не знав, хто він».
Так, російський царизм добре подбав, щоб притупити національне почуття українців. Але ж вона була, наша історія, трагічна й героїчна. І, на жаль, трагізм, героїзм у нашій історії час від часу повторювалися. Упродовж багатьох століть.
…З осені 1914 року до осені 1917 року завершується дуже важливий етап у житті Олександра Довженка. Дуже важливий, але для нас майже невідомий.
З автобіографії дізнаємося: «Український сепаратистський буржуазний рух здавався мені на той час найбільш крайнім революційним рухом, найлівішим, отже, найкращим…»
Але життя молодого вчителя повертається зовсім в інший бік. Він якийсь час працює у Києві, Берліні, Харкові.
«У червні 1926 року я просидів ніч у своїй майстерні, підбив підсумок свого невпорядкованого життя, уранці пішов з дому і більше додому не повертався. Я поїхав до Одеси і влаштувався працювати на кінофабрику…»
Так невдовзі Одеса здобула славу кіношної столиці України. Щоправда, ненадовго.
В Одесі колишньому вчителеві Житомирського вищого початкового училища, працівникові Генерального консульства УРСР у Берліні, був час поміркувати «звідки ми і хто ми». Відповіді він шукав у творчості Тараса Шевченка.
Символічний образ Кобзаря Довженко відтворив у одному з епізодів кінофільму «Арсенал» (1929 р.), що переважно знімався на Одеській кінофабриці. Кіномитець хотів підкреслити, що Тарас Шевченко був не на боці панів, які використовували національну символіку у корисливих інтересах, а на боці колишніх наймитів, зубожілих селян. У епізоді з лампадкою перед портретом Кобзаря, прибраним як ікона, раптом образ поета оживає і, гнівно блиснувши очима, Тарас Шевченко повертається і пльовком гасить лампадку.
Про Шевченка вмонтовується епізод і у фільмі «Щорс».
Похорони Василя Боженка. Цитуємо сценарій:
«Заспівайте над могилою «Заповіт» Шевченка…
…Коли Боженко впав на носилки, щоб уже не піднятись, і вибухи снарядів розігнали коней навколо, і дим палаючих хуторів укрив, здавалося, півнеба, таращанці заспівали «Заповіт».
Піснею на слова Кобзаря починається кіноповість «Поема про море».
Образ моря, як і образ Кобзаря супроводжував Олександра Петровича скрізь.
По-новому гнівно зазвучав голос сина чарівної Десни у роки війни проти фашизму. Переді мною стаття, яку написав О. Довженко у Донбасі 10 березня 1942 року. Стаття називається «Душа народна неподоланна».
«Шалійте, фашисти! Скаженійте, лютуйте, мерці! Все одно не подолати вам України, не жити на ній вам, а тліти… Скоро, скоро
…на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
…Слава безстрашним партизанам України, Шевченковим дітям!»
Олександр Довженко присвячує свої рядки любові до Кобзаря у статтях і виступах «Українська пісня» (22 березня 1942 р.), «Народні лицарі» (25 липня 1942 р.), «Велике товариство» (1954 р.) та інших.
Олександрові Петровичу Довженку, людині щирій, доброзичливій, було важко жити у країні, де все вирішувала одна особа, підозрілива і мстива, що оточила себе мережею доносщиків і карателів. Тоталітарний режим зламав і знищив багатьох талановитих і навіть геніальних людей. Олександра Петровича Довженка цей режим не зламав, але вкоротив йому віку. Геніальний митець не встиг здійснити багатьох творчих задумів.
Якби раптом сталося диво, і Олександр Петрович повернувся живісінький в Україну і побачив, що у нас відбувається нині, то дістав би з кишені томик улюбленого поета і прочитав би на Софіївському майдані, у нашій столиці, рядки з поеми «І мертвим, і живим, і ненародженим»:
…Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають, –
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають.
А що вродить – побачите,
Які будуть жнива!
…Подивіться на рай тихий.
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Для Олександра Довженка творчість Кобзаря упродовж життя була провідною зорею. Хай вона буде такою і для нас з вами.
