За своїм характером письменник Олександр Іванович Купрін мав би стати не письменником, а скоріше одним зі своїх героїв – цирковим силачем, авіатором, очільником балаклавських рибалок, конокрадом, чи, може, втихомирив би свою шалену вдачу де-небудь у монастирі (до речі, таку спробу він робив). Культ фізичної сили, схильність до азарту, ризику, шалу вирізняли молодого Купріна. Та й пізніше він любив помірятися з життям силою. У сорок три роки раптом почав навчатися стильного плавання у світового рекордсмена Романенка, разом із першим російським льотчиком Сергієм Уточкіним піднімався на повітряній кулі, опускався у водолазному костюмі на морське дно, зі знаменитим борцем і авіатором Іваном Заїкиним літав на літаку «Фарман»...
Мати майбутнього письменника Любов Олексіївна, уроджена князівна Кулунчакова, походила з татарських князів, і Купрін любив згадувати про свою татарську кров, навіть, був час, носив тюбетейку.
Його перший виступ у друкованому виданні має стосунок до юнкерському періоду. 3 грудня 1889 року в журналі «Русский сатирический листок» з’явилося оповідання «Останній дебют». Ця історія справді ледве не стала «останнім дебютом» юнкера. Пізніше він згадував, як, одержавши за оповідання гонорар у розмірі десяти рублів (для нього тоді величезна сума), на радощах купив матері «козлові черевики», а на рубль, що залишився, помчався в манеж погарцювати на коні (Купрін дуже любив коней і вважав це «покликом предків»). За кілька днів журнал із його оповіданням потрапив на очі комусь з викладачів, і юнкера Купріна викликали до начальства. «Купрін, ваше оповідання?» – «Так точно!» – «В карцер!». Майбутньому офіцерові не личило займатися такими легковажними речами, як творчість на догоду публіці. Як будь-який дебютант, він, звичайно, жадав компліментів і в карцері прочитав своє оповідання відставному солдатові, старому училищному дядькові. Той уважно вислухав і сказав «Чудово написано, ваше благородіє! А тільки зрозуміти нічого не можна». Оповідання й справді було слабке.
Після відставки Купрін вирішує всерйоз зайнятися літературою, але ця пані не так-то легко дається в руки. За власними словами, він раптом опинився у становищі інститутки, яку завели вночі в нетрі Олонецьких лісів і кинули без одягу, їжі та компаса; «...я не мав жодних знань, ані наукових, ані життєвих», – напише він у своїй «Автобіографії». У ній же він наводить список професій, які намагався опанувати. Знявши військовий мундир, був репортером київських газет, управителем при спорудженні будинку, розводив тютюн, служив у технічній конторі, був псаломником, грав у театрі міста Суми, вивчав зуболікарську справу, пробував постригтися в ченці, працював у кузні та столярній майстерні, розвантажував кавуни, викладав в училищі для сліпих, працював на Юзівському сталеливарному заводі.
У 1901 році Купрін приїжджає до Петербурга досить відомим письменником. Він уже був знайомий з Іваном Буніним, який відразу по приїзді ввів його в дім Олександри Аркадіївни Давидової, видавниці популярного літературного журналу «Мир Божий». У Петербурзі ходили чутки, буцімто письменників, що випрошують аванс, вона замикає у своєму кабінеті, дає чорнило, перо, папір, три пляшки пива і випускає лише за умови готового оповідання, відразу видаючи і гонорар. У цьому домі Купрін знайшов свою першу дружину – яскраву, «іспанисту» Марію Карлівну Давидову, прийману дочку видавниці.
Здатна учениця своєї наставниці, вона теж мала тверду руку в поводженні з літературною братією. Принаймні, за сім років їхнього шлюбу – час найбільшої та найбурхливішої слави Купріна – їй вдавалися досить тривалі періоди утримувати його за письмовим столом (аж до позбавлення сніданків, після яких Олександра Івановича хилило на сон).
Після виходу «Поєдинка» Купрін проходить найважчий іспит – славою. «Це була пора, – згадував Бунін, – коли видавці газет, журналів і збірників на лихачах гасали за ним по... ресторанах, у яких він проводив дні та ночі зі своїми випадковими та постійними товаришами по пляшці, і принижено благали його взяти тисячу, дві тисячі рублів авансом за одну тільки обіцянку не забути їх принагідно своєю милістю, а він, важкий, крупнолиций, тільки щулився, мовчав і раптом уривчасто кидав таким лиховісним шепотом: «Геть же сю мить к чортовій матері!» – що боязкі люди відразу мов крізь землю провалювалися». Брудні шинки й дорогі ресторани, злиденні бурлаки та лощені сноби петербурзької богеми, циганські співачки й кінські перегони, нарешті, поважний генерал, вкинутий ним у басейн зі стерляддю... – цілий набір «російських рецептів» для лікування меланхолії, у яку чомусь завжди виливається гучна слава, був ним перепробуваний (як тут не згадати фразу шекспірівського героя: «У чому виражається меланхолія великої духом людини. У тому, що їй кортить хильнути»).
В еміграції Купрін був тихим і сентиментальним – незвичним для знайомих. Іноді, щоправда, все-таки давалася взнаки гаряча кров. Якось письменник повертався з друзями із заміського ресторану на таксі. Заговорили про літературу. Поет Ладинський назвав «Поєдинок» найкращою його річчю. Купрін же наполягав, що найкраще з усього ним написаного – «Гранатовий браслет». Там є високі, високовартісні почуття людей. Ладинський назвав цю історію неправдоподібною. Купрін розлютився: «Гранатовий браслет» – бувальщина!» – і викликав Ладинського на дуель. Ледве вдалося його відговорити, катаючи цілу ніч по місту, як згадувала Лідія Арсеньєва («Дальние берега». М. «Республика», 1994).
