Він був журналістом, як мовиться, від Бога. Мав гострий погляд на речі і явища, глибоко аналітичний розум. Умів слухати життя і людей, пропускаючи все через власні душу і серце. Інтелектуал, романтик і водночас прагматик, лідер, він зміг об’єднати спочатку в «Комсомольській іскрі», а потім у головній мрії і реалії свого непересічного творчого життя – газеті «Вечерняя Одесса», потужні, яскраві журналістські сили міста.
– Мені абсолютно однаково, який жанр ви оберете для свого матеріалу, – любив він повторювати, відправляючи підлеглого на завдання. – Головне, щоб публікація була цікавою, аргументованою, пропущеною через власне «я»…
Усе це – про Бориса Федоровича Дерев’янка, літературно-критичний нарис про якого щойно побачив світ в одеському видавництві «Астропринт». Це третій твір авторської серії «Одеса – літературна» вченого, письменника Василя Полтавчука. Перші два відповідно присвячувалися нашим славетним землякам – громадському діячеві і письменнику Івану Петровичу Гайдаєнку та відомому досліднику літератури, лауреату Державної премії імені Т.Г. Шевченка Василеві Васильовичу Фащенку. До речі, Б.Ф. Дерев’янко за життя підтримував з ними дружні стосунки і писав про їхню діяльність, творчі здобутки, почерпуючи від них багато корисного для себе, як керівника популярної газети, публіциста, прозаїка. Як підкреслює В. Полтавчук, Борис Федорович умів вчитися в інших і вмів вчити молодих журналістів, прищеплюючи їм любов до слова, до таких моральних категорій, як порядність, виваженість, працездатність, вірність обраній професії. Сам пройшовши дитиною крізь важкі повоєнні роки, холод і голод, він виніс з тих часів головну для себе життєву максиму – завжди і в усьому залишатися людиною. Це й допомогло хлопчині, як він сам писав «родом з Янівки – Іванівки», закінчивши університет, доволі швидко подолати тернистий шлях від літпрацівника (російського – «литраба») іванівської районки «Шлях до комунізму» до редактора створеного ним самим одного з кращих вечірніх видань колишнього СРСР – газети «Вечерняя Одесса», якою беззмінно керував майже чверть століття. Йому пропонували високі журналістські посади у столицях, але він лишився вірним «Вечірці» та її колективу, в якому трудилися талановиті (певне, не менш талановиті ніж сам редактор) журналісти: Людмила Гіпфріх, Євген Голубовський, Вікентій Нечипорук, Ірина Пустовойт, Дмитро Романов, Аркадій Межиковський, Віктр Лошак, Михайло Рибак, Семен Лівшин, Геннадій Швець та цілий ряд інших особистостей. Але, при всій індивідуальній «зірковості», це, перш за все, був колектив, який працював на Газету – гостру, полемічну, оперативну, аналітичну. Працював заради того, щоб навіть при тодішніх високих тиражах видання читач бігав по кіосках із запитанням: «Чи не лишилось у вас, часом, «Вечірки»?
Головною скрипкою цього творчого колективу, генератором ідей і втілення їх у життя був сам редактор. Його публікацій, зокрема, «Колонки редактора», звітів про черговий матч «Чорноморця», роздумів про гострі, а часом і потворні кути нашого з вами буття чекали. Вони не лишали читача байдужим. Дерев’янко знав про це і тому завжди знаходив час для дописів до газети. Незважаючи на те, що, як сам зізнався у власній повісті «Біля глибокої криниці»: «Редакторська робота – прірва, яка поглинає час з дикою ненаситністю: наради, читання сторінок і пошти, телефонні розмови, зустрічі з авторами, прийоми людей, складання планів, планерки, літучки, макети, довідки, пояснювальні записки, накази, розпорядження, відповіді на листи, індивідуальні бесіди з творчими працівниками, публічні виступи…» Та все ж «…ці моменти обтяжливими не можуть сприйматися. То – скерцо, розминка, гімнастична пауза…»
Він гостро відчував подих життя. І зазирав у майбутнє. Чи не першим, на початку буремних дев’яностих, почав бити на сполох стосовно ситуації, яка набувала штормових ознак довкруж Чорноморського пароплавства. Віддача суден у коротко- і довгострокову оренду, перші арешти флоту у закордонних портах, суди, що, в більшості випадків, програвалися українською стороною, перші відчуждення теплоходів, розпродаж їх за безцінь на металевий брухт. Усе це загрожувало одній з найбільших суднохідних торговельних компаній світу повним крахом. Дерев’янко власними публікаціями в рідній газеті, центральних друкованих ЗМІ звертав увагу на згадані вище процеси, благав, вимагав зупинити пекельний центробіжний механізм, що набирав все загрозливіших обертів. Його підтримували чорноморські капітани, моряки і ветерани ЧМП, громадськість. Глухими й німими лишалися тільки ті, хто дійсно здатен був усе це зупинити, – можновладці.
…Можливо тому постріли кіллера перервали його недоспівану пісню 11 серпня 1997 року?
Сьогодні Борис Федорович Дерев’янко ще раз повернувся до нас у однойменному нарисі Василя Полтавчука. І повертатиметься завжди до тих, хто його знав, поважав, працював разом з ним, вчився у нього.
