…Стояв спекотний літній день 1850-го. Нещодавно побудоване Новопетрівське укріплення, що на Мангишлацькому півострові, помітно виділялося на тлі самотніх туркменських гробниць і старих скульптурних композицій. Сюди прибув вусатий «орус» відбувати солдатчину із приписом – «За порушення заборони малювати та писати».
– А саджати дерева не заборонено? – подумав він і різко увімкнув у землю знайдену по дорозі гілку верби.
Це був, як він себе називав, «блудний син українського народу Тарас» – син кріпака Григорія із Черкащини.
Після прибуття спеціально приставлений до нього доглядач обшукував кишені. А Тарас усе одно брав глину і ліпив! Ліпив, із синівською ніжністю відтворюючи українські та середньоазіатські сюжети і тихо, з тугою в голосі, ніби повертаючись у бік, до своєї неньки-України, читав:
Привітай-же, моя ненько, моя Україно,
Моїх діток нерозумних, як свою дитину…
Пізніше поет згадував, що за сім років перебування на Мангишлаку не вивчив жодного рушничного прийому. І це природно. Кобзареві вони були чужі.
Основний прийом спілкування – вірші, написані тут. Тараса надихали гостинні, добропорядні господарі землі, для яких він пізніше стане і їхнім сином, як і сином усіх народів. Тому що його волелюбна, сповнена гуманізму поезія співзвучна ідеалам людства. А отже – безсмертна.
Свідченням тому й такі факти. Уперше ім’я Тараса Шевченка з’явилося на сторінках туркменської преси у 1890 році.
В 37-му номері газети «Туркестанские ведомости», у замітці Олексія Романовича, розповідаючи про експедицію Аральським морем, повідомлялося, що членом суднової команди був Тарас Шевченко-поет.
Перші переклади Кобзаря в Туркменії були виконані у 1938 році. Наступного – видано «Кобзар», до якого увійшли поеми «Катерина», «Наймичка», «Гайдамаки», вірші «Заповіт», «У неволі я один нудьгую…». Передмову до цього видання написав Кемал Ішамов. «Катерину» переклав Чари Аширов, «Заповіт» – Берди Солтанніязов.
У травні 1926 року одну із центральних вулиць Ашхабада назвали на честь Шевченка. Тоді ж у будинку школи № 6 було встановлено і монумент Кобзареві, який простояв понад 20 років. Але, на жаль, зруйнований землетрусом.
А в березні 1972 року, під час української декади літератури та мистецтва, урочисто відкрито новий пам’ятник співцеві волі і гуманізму, який і дотепер стоїть на туркменській землі.
Погодьтеся, у цьому факті ще один прояв глибокого духовного зв’язку наших народів. Віриться, що він назавжди залишиться таким чистим, як кристал, а наші серця завжди будуть відкриті одне одному.
Середньоазіатська земля, її гарячі піски і спекотне сонце, красуня Амудар’я і загадкове Аральське море надихнули Тараса на написання понад 160 віршів. Залишилося безліч малюнків, присвячених друзям-туркменам.
«Кобзар» завжди поєднував серця українців і туркменів, що з давніх давен прагнуть до свободи…
Погодьтеся, ніщо на землі не йде без сліду. Так, залишають колишні річки на землі зморшки. У ранах, у розлуках і сирітстві – війни. У теплих ласкавих ночах – любов… Залишаються в серцях поколінь добрі сліди і найкращих синів та доньок землі. Серед них – і Великий Кобзар – безсмертний співець свободи.
Чудово сказав про коріння нашої дружби український поет Олесь Доріченко:
Дзвенять пісні в святковий час,
Мов клекот хвиль Амудар’ї,
Як символ дружби поміж нас –
Шевченко і Махтумкулі.
…Курбан жив на березі прикордонної річки Сумбур. Він, як і його однолітки, рано подорослішав. Чоловіки – на війні, а хлопчики взяли на свої дитячі плечі батьківські турботи.
Одного разу біля рідного аулу Курбан зустрів прикордонників. Він насторожився, тому що раніше ніколи їх не бачив. І раптом один солдат з рюкзака дістав «Кобзар» Тараса Шевченка…
Туркменський хлопчик Курбан – герой поеми української поетеси Агати Турчинської, яка написала:
Тогда в свой дом вошел он вместе с нами,
Звенел бандурой старенький дутар
Мальчишка пел. Мы слушали.
На память «Кобзарь» вручили – Украины дар.
И нам, казалось, что понятней стали
Слова туркменской солнечной земли…
