Ромашки… Боже, які ж вони прекрасні тут, де здається, що нещадне сонце випалило все живе й тільки стійкі дерева та чагарники ще здатні завзято протистояти виснажливій спеці. Вікторія не думала – не гадала, що їй доведеться зазнати раніше невідомого їй світлого почуття вдячності за квіти, подаровані чоловіками там, де рвуться снаряди й міни, свистять кулі й осколки, творить свою чорну справу кощава смерть із гострою, нещадною косою. І ці жовтоокі, білопелюсткові ромашки додали їй упевненості в тому, що вона вчинила правильно, коли травневого благодатного дня дала згоду відбути з Перлини біля моря на Донбас, де набирала сили неоголошена війна. Та війна, у якої, як і в усіх воєн, не жіноче обличчя…
Ми зустрілися із цією симпатичною дівчиною, яка випромінює доброту, на початку серпня, коли вона повернулася до Одеси і звикла до того, що можна лягати та прокидатися спокійно, не очікуючи раптового обстрілу, що душу не рвуть на частини зойки та стогони поранених, що над тобою не висить привид небезпеки в будь-яку мить опинитися в полоні…
Слухаючи неквапливу, стриману оповідь Вікторії про свої фронтові будні, мимоволі згадали слова Юлії Друніної:
Я один раз бывала
в рукопашной.
Раз – наяву и тысячу во сне.
Кто говорит, что на войне
не страшно,
Тот ничего не знает о войне.
Вікторія нікому не бажає пережити те, що довелося пережити там, на війні, їй у свої дев’ятнадцять дівочих років і її бойовим побратимам – військовим медикам, які були для всіх – і рядових, і командирів, – символами порятунку.
Вікторія Сорока тільки в лютому поточного року закінчила медичне училище. У рідному Первомайську, що в Миколаївській області, поруч із батьками не залишилася. Вирішила звикати жити самостійно й вирушила до Одеси, де пішла працювати операційною сестрою відділення урології Військово-медичного клінічного центру Південного регіону.
Дочка міліціонера й медичного працівника, вона й сама, як батько, виказала бажання носити на своїх плечах погони. У середині травня склала Військову присягу на вірність українському народові, і стала солдатом за контрактом. А вже через два тижні після цієї події – перше армійське відрядження. Відправили туди, де тривала неоголошена війна...
– Спочатку позвонили, буцімто їдемо десь на два тижні. Я батькам розповіла, що перебуватиму в безпечному місці, і тільки дядькові зізналася, що їду на схід, – згадує Вікторія Сорока. – Щиро кажучи, я не розраховувала, що це небезпечне відрядження протриває майже два місяці.
Разом з начальником відділення підполковником Олександром Нетребком, підполковником Сергієм Адаменком, його дружиною Галиною й майором Всеволодом Бабенком вона дісталася до певного району.
Спочатку близько тижня у складі передової медичної мобільної групи при одній із частин ЗС України вони перебували в населеному пункті Сонцеве. Спали в машині, були завжди готові до екстрених дій. Бачили, як у небі кружляли безпілотні літальні апарати, але, на щастя, тоді доля ще берегла їх від бойових дій. І коли змінювали місце дислокації, вирушивши із Сонцевого, о другій годині ночі, біля села Олексіївки, втрапили під масований мінометний вогонь. Суцільне, безперервне виття свердлило вуха, земля тремтіла від розривів.
– Ще дорогою хлопці розповіли мені, що при обстрілі треба негайно залізти під кабіну машини. Я так і вчинила. Лежу й відчуваю, що мовби міна зараз розірветься біля мене. Дуже страшно, – говорить нам солдат медслужби Сорока.
Для Вікторії той перший у її житті бій, здавалося, тривав цілу вічність, але саме він і став її першим професійним хрещенням у бойових умовах. Близько 20 десантників і прикордонників зазнали тоді поранень. От і необхідно було їх рятувати: подавати першу медичну допомогу, зупиняти кровотечу, робити хірургічну обробку й зашивати рани. Тієї ночі Вікторія так і не заснула. І раділа, забувши про всі жахи, що вранці хлопці були евакуйовані каретами «швидкої допомоги». Тільки одного не довезли до лікарні – поранення виявилося смертельним.
А далі було ще небезпечніше та складніше. Особливо поблизу села Маринівки, розташованого за кілька кілометрів від російсько-українського кордону, де у Велику Вітчизняну війну точилися кровопролитні бої з фашистськими загарбниками. Спочатку вони ночували в автоперев’язочній, а потім близько місяця – тільки в окопах. Супротивник вів по наших військовиках досить інтенсивний мінометний вогонь, намагаючись знищити позиції й прикордонників, і десантників, які розташувалися за ними на стратегічно важливій висотці. А неподалік, на відстані кількох сотень метрів, ташувався польовий табір, де несли службу підрозділи забезпечення, зокрема й медперсонал передової мобільної групи.
Це раніше Вікторія сприймала слово «град» як небезпечне природне явище. Відтепер вона вкладає в це слово зовсім інше значення. Дівчина на собі відчула всю жахливу міць реактивної системи залпового вогню. Там, поблизу Маринівки, «градами» позиції українських військовиків ворог обстрілював і вдень, і вночі, не даючи отямитися, перевести подих.
І все-таки, почувши по рації свій позивний – «Док», медики висувалися з «зеленки» на висотку санітарним транспортом. А потім, пригнувшись, під ворожим вогнем і ризикуючи життям, бігли до поранених.
Під час нашої розмови Вікторія не раз замовкала і, суплячи брови, згадувала щось неприємне, болісне.
– Кажуть, що за всіма міжнародними нормами під час бойових дій заборонено стріляти по медичних працівниках. По нас же стріляли, хоча бачили розпізнавальні знаки карети «швидкої допомоги». Не розумію, як так можна чинити, ми ж усі люди? – намагається, але не може знайти відповідь на це запитання вчорашня студентка медучилища, а нині справжній, перевірений на стійкість солдат медслужби.
Там, на передовій, її начальник підполковник медслужби Олександр Нетребко неодноразово просив і навіть вимагав, щоб дівчина повернулася додому. А вона у відповідь тільки заперечно хитала головою, даючи ясно зрозуміти, що з ким вона приїхала, з тими й повернеться додому.
Військові медики здійснювали оперативні втручання, подавали необхідну медичну допомогу переважно просто неба, і рідше в автоперев’язочній. Часто така необхідність була продиктована нагальними обставинами – життя поранених вимірялося секундами і хвилинами – до машини могли не донести. А потім автоперев’язочну супротивник взагалі знищив під час обстрілу.
Ось у такому пеклі з початку червня й до кінця липня перебували ця 19-річна привітна дівчина. Вона ще сама не пізнала радості заміжжя та щастя материнства, але стала дбайливою сестрою і ангелом-охоронцем для багатьох поранених саме на одній з дуже небезпечних ділянок проведення антитерористичної операції – там, де секунди дорівнюються до хвилин, хвилини – до годин, години – до днів, а бій асоціюється з нескінченною вічністю. Через її дбайливі руки пройшли десятки поранених бійців. Дівчина не по телебаченню, а на власні очі бачила страждання, смерть, обгорілі тіла. Вона й сама страждала, зазнала контузії. Але фізично й морально вистояла й усім смертям на зло повернулася додому з поля бою.
– З-під постійних шквальних обстрілів ми вийшли завдяки офіцерові з позивним «Сокіл», здійснивши марш на бойовій техніці до безпечного району. Звідки нас переправили до мобільного військового госпіталю, де несуть свою рятівну службу наші колеги з Військово-медичного клінічного центру Південного регіону. Обнялися там одне з одним, як рідні, розплакалися. Зворушливою, незабутньою була та зустріч, мовби ми повернулися з того світу. Згодом виїхали до Дніпропетровська. Звідти вже до Одеси рушили, – розповіла, стримуючи сльози, Вікторія Сорока.
Вона ніколи не забуде, як землю накривали хмари пилу й попелу, як годинами перебувала в окопах і читала молитви, щоб тільки не було прямого влучення снаряда або міни, щоб пролетіла мимо куля снайпера. Не забуде, як на весь зріст бігала під кулями від одного пораненого до іншого, щоб зробити все можливе й неможливе для порятунку життя людини.
До речі, за фахом Вікторія – фельдшерка-акушерка, яка допомагає з’явитися людині на світ і першою зустрічає посмішкою маля. Але доля розпорядилася так, що солдат медслужби Сорока стала операційною сестрою відділення урології й пройшла вогненним шляхом АТО, допомагаючи вже дорослим людям вижити і стати вдруге народженими.
...Вікторія знову звикає до Одеси. Але дивиться на місто і його жителів не так, як раніше. За її словами, здається, що в мирних умовах переважна більшість людей один одного не помічають і зайняті тільки розв’язанням власних проблем. У зоні ж АТО все інакше. Там усі одне одного всіляко підтримують. Там, у колективі, в якому перебувала, вона усвідомила справжню ціну дружби й життя.
На чому були зосереджені її думки на сході країни? Насамперед вона хвилювалася за своїх батьків і шестирічного братика Івана, які весь цей час і не знали, де вона насправді перебуває.
– Коли розповіла правду про своє відрядження, то мати довго не могла розмовляти. Так зраділа, що дочка повернулася додому. Потім розповіла, що були дні, коли вона дуже погано почувалася й особливо турбувалася за мене. Звірили датии, і вийшло, що це якраз припадає на ті моменти, коли наші позиції особливо жорстоко, шквальним вогнем, обстрілювали бойовики. Ще раз переконалася, що материнське серце не ошукаєш, воно все відчуває, – говорить Вікторія.
Запитали ми в неї й про плани на майбутнє. Насамперед вона мріє жити під мирним небом рідної України й чинити людям добро. Як і кожній дівчині, їй хочеться стати коханою дружиною й пізнати щастя материнства. Хочеться професійно розвиватися та вступити на заочну форму навчання до медичного університету. Ще навчаючись у дев’ятому класі, Вікторія дуже зацікавилася біологією – наукою про життя, у перекладі із грецької. А не любити життя не можна. І там, у зоні АТО, вона це особливо усвідомила.
Без сумніву, ця наполеглива, хоробра, симпатична дівчина неодмінно реалізує свої плани. Бо не даремно її назвали Вікторією. Адже Вікторія – це Перемога! І тепер вона добре знає, що справжня любов до рідної землі, вірність її народові сьогодні підтверджується не красивими розмовами політиків і експертів, а на полі бою.
