Серед українських письменників Одеси помітною постаттю був і залишається Володимир Гетьман (1921 – 2003 рр.). Його родове коріння – з козацького Наддністров’я – село Маяки Червоноповстанського (Біляївського) району.

Дитинство Володі припало на бурхливий час колективізації, винищення середняцького класу селянства. Володину родину було визнано за куркульську і вислано на північ Росії, у Вологодські ліси. Там у селі Прилуках, на території розграбованого Спасо-Преображенського монастиря, підліток разом з мамою прожив кілька років. Єдиною ланкою зв’язку з рідним краєм для хлопця залишався «Кобзар».

Тут, у північному засланні, підліток знаходив у віршах та поемах Тараса Шевченка, написаних у засланні південному, азійських степах, рядки про рідне Подністров’я:

Між скалами, неначе злодій,

Понад Дністром іде вночі

Козак. І дивиться йдучи

На каламутну темну воду,

Неначе ворогові в очі,

Неначе вимовити хоче:

«Дністре, водо каламутна,

Винеси на волю!

Або втопи принаймені,

Коли така доля».

Та, на щастя, хлопцеві вдалося перебороти усі злигодні північного заслання й повернутися на рідну землю.

Либонь, ще там, на Вологод­щині, хлопець почав крадькома писати вірші рідною мовою. Відомо лише точно, що наприкінці 30-х років Володя Гетьман несміливо переступив поріг редакції одеської газети «Чорноморська комуна». У редакції тоді працював Степан Олійник, який теж писав вірші, спочатку ліричні. За порадою майбутнього класика-сміхотворця юнак почав відвідувати літературну студію при Одеській організації Спілки письменників.

Володимиру Гетьману довелося у своєму житті подолати чимало злигоднів – двічі тікав з фашистського полону у роки Другої світової війни, несправедливу критику, цькування першої книжки «Рибальське щастя». Та дружня підтримка Максима Рильського, Андрія Недзвідського, Івана Гайдаєнка допомагали перейти чорну смугу.

Упродовж тривалого творчого життя, а виходили книжки Володимира Гетьмана в Одесі, у Києві, поет час від часу звертався до сторінок Шевченкової біографії, особливо ж до часів перебування Кобзаря на засланні.

Одеський поет знаходив свій кут зору, передаючи сучасному читачеві власне враження, показуючи, як у далеких степах за Уралом Тарас Шевченко відчував биття сердець однодумців і завдяки цьому «не взнав тут каяття, не взнав зневіри тишу гостру» («На Мангишлаку»).

У вірші «Щороку, дев’ятого березня» образ Кобзаря асоціюється з образом Правди, окропленої кріпацькою кров’ю. Трагедійність та героїка, як у житті та творчості Шевченка, житті та творчості автора вірша, домінують тут.

Вірш «Перед монументом Коб­заря в Одесі» витриманий в урочистому тоні. Окличні інтонації, урочиста, піднесена лексика, ефективне використання фігур анафори та градації доносять до нас гордість автора-одесита за великого сина України, усю могуть його любові до нього і упевненість у незборимості нашого народу.

Хай же роду твоєму

Не буде в борні переводу,

Хай же сила твоя

Піднімає тугі паруси:

І пливе, і живе,

І весніє для щастя народу,

Для розкутих століть,

Для людської краси.

У вірші «Слов’янської пісні окраса» Володимир Гетьман звертається до нащадків Кобзаря:

Ти бачиш, товаришу-брате,

Мойого народу буяння?

Яке у нас серце багате

На пісню, на труд, на кохання!

Співайте, нащадки Тараса,

Прославте і дружбу, і згоду!

Вселюдської думи окраса –

Пісні українського роду.

Ці рядки одеського поета звучать для нас у ХХІ столітті як заповіт.