1878 року невідомий автор надіслав до редакції газети «Одесский вестник» листа. Він розповів, що найближчі друзі Тараса Шевченка ухвалили заснувати у Каневі народну школу його імені.
Далі у листі пропонувалося, щоб «Одесский вестник» взяв на себе ініціативу щодо збирання коштів. Редакція підтримала ініціативу невідомого автора і надрукувала оголошення. Почали надходити гроші. До своїх скромних внесків одесити й неодесити додавали листи, у яких висловлювали своє ставлення до Кобзаря.
Ініціативу дуже популярної на Півдні газети підхопили й інші видання. На кінець року громадськість краю зібрала понад 1200 рублів. Редакції «Одеського вестника», «Новороссийского телеграфа» вважали, що необхідні кошти будуть зібрані. Газети регулярно інформували читачів про хід кампанії. Особливо наголошувалося на пожертвах, що надходили від великих громад. Повідомлення, зазвичай, вміщувалися на цільному місці, виділялися шрифтами. Називалися прізвища (за бажанням жертвувателів). За рік в «Одесском вестнике» було надруковано близько двадцяти таких інформацій.
Але недовго раділи Шевченкові шанувальники. За подальші два роки жодного повідомлення надруковано не було. Навіть ювілейного 1881 року жодне одеське видання не згадало про народного поета.
До «Одесского вестника» почали надходити стурбовані запити: «Що з грошима?» Аж 1889 року чомусь уже київська газета надрукувала замітку про те, як в Одесі збираються розпорядитися зібраними коштами. А їх накопичилося 1900 рублів. Цих грошей було недостатньо для заснування школи. Редактор «Одесского вестника» П. Зелений заявив на сторінках газети, що збирання коштів було припинено розпорядженням генерал-губернатора. Народні внески були передані родичеві поета – Варфоломію Григоровичу Шевченку. У листі до редактора той відзвітував, як розпорядився грішми.
«Одержавши від вас різного часу одну тисячу дев’ятсот сім рублів, зібрані редакцією «Одесского вестника» на заснування у місті Каневі народної школи імені покійного Тараса Григоровича Шевченка, я не міг вжити їх за призначенням через неможливість на цю суму заснувати згадану школу; тому за згодою жертвувателів гроші ці додані мною до капіталу, що частково залишився з надісланого мені ще за життя самим Тарасом Григоровичем на придбання садиби над Дніпром і будівництво на ній хати, і частково пожертвуваного Полтавським земством на відновлення і упорядкування могили, який весь разом і вжито на обладнання могили, обнесення садиби огорожею, будівництво на ній сторожевої хати, обсадження довкола колючими чагарниками, для заведення живоплоту і насадження на садибі довкола могили фруктових дерев, згідно з даним мною Канівській міській думі зобов’язанням при укладанні контракту на право спадкового користування садибою, про яку йде мова. Усе це здійснено мною з дозволу місцевого генерал-губернатора, і нині в хаті біля могили живе постійний сторож з обов’язком, крім догляду за цілісністю, поливати квіти й дерева…»
Варфоломій Григорович Шевченко (1821 – 1892) – троюрідний брат і свояк Кобзаря, неодноразово бував в Одесі. Мав тут господарські справи. 1876 року у львівському часопису «Правда» (№ 1-2) надрукував «Споминки про Тараса Григоровича Шевченка».
Письменник і краєзнавець Г. Зленко припускав, що спогади В.Г. Шевченка про свого геніального родича допомагав записувати його син Йосип, автор поетичної збірки, що зберігається у фондах Одеської національної наукової бібліотеки імені М. Горького. Збірка віршів була дозволена до друку 27 березня 1875 року одеською цензурою. У збірці дев’ять переспівів та 21 власний вірш. Не чужі були для Йосипа Шевченка соціальні мотиви.
Вечір. Тихо вітер віє,
Під горою село мріє, -
Обідрані хати.
Іду, людей зустрічаю,
Дивуючись, розглядаю:
На свитинах лати,
Лиця втомлені, понурі,
Запрацьовані та хмурі.
І потом политі…
До речі, цей вірш під назвою «Сільські робітники» було передруковано у літературній збірці «Веселка» за редакцією Івана Франка.
Друга Йосипова збірка не побачила світу. Молодий віршувальник, закінчивши Єлисаветградське військове училище, взяв участь у російсько-турецькій війні. І літературну, і військову кар’єру Йосипа Шевченка обірвала рання смерть.
