Кулькова ручка, окуляри, дерев’яний складний метр, циркуль, ножиці, олівець та пензлик і, насамкінець, фарби. Усі ці предмети у відповідній конфігурації утворюють на мольберті, обрамленому рамкою, слово «Вилкун». Так виглядає лицева сторінка обкладинки нової книги-альбому, що вийшла друком в одеському видавництві «Sprinter» за сприяння нашого відомого земляка, політичного і громадського діяча, мецената Сергія Гриневецького.
Шанувальники живопису і театрального мистецтва вже, певне, здогадалися, що у цьому, не побоюся сказати розкішному виданні, багато і зі смаком ілюстрованому, насиченому відповідним текстовим супроводом, йдеться про творчість неординарної особистості, заслуженого художника України, головного художника Одеського театру юного глядача Миколи Вилкуна.
Це та книжка, у якій напрочуд органічно поєдналися образність, як засіб відображення дійсності, і слово. А разом вони створюють портрет майстра живопису, розкривають естетику і філософію його світосприйняття й відображення пропущеного через власне «я» буття на картинах та малюнках олівцем. У своїй життєлюбній і життєстверджуючій творчості він однаково впевнено почувається у таких здавалося б різних жанрах образотворчого мистецтва, як графіка, живопис, сценографія, плакат. А це говорить про талант, вміння вихопити найсуттєвіше і, відповідно «огранивши» його з допомогою пензля чи олівця, примусити глядача, милуючись побаченим, мислити. Роботи Миколи Митрофановича виразні і промовисті. Незалежно від того чи це напівжартівливі – напівсерйозні портрети друзів, чи ошатні дерев’яні будиночки з різьбленими вікнами і ґанками в Одеському провулку Самари, чи дзвони храму Святого Сімеона в Ієрусалимі, а чи двірний пес і селянські коні-роботяги з рідної Левадівки, що в Миколаївському районі на Одещині. До слова, саме з тієї левадівської землі, де живуть щирі душею і дотепні словом люди, й проростає коріння його таланту, зміцнене з роками копіткою працею, постійною жагою пізнання нового і на цьому підмурівку – самовдосконалення. Його естетичні смаки формувалися з уміння, затамувавши подих, слухати «вживу», сидячи поруч, розповіді свого славного земляка, одного з вітчизняних класиків-гумористів Степана Івановича Олійника. Пізніше, будучи вже знаним і шанованим художником, Микола Вилкун напише в одній зі своїх автобіографічних зарисовок: «Степан Іванович завжди був і залишився для мене рідним, щирим, яскравим, українським… Минуло багато років, але я чітко, до подробиць пам’ятаю ті, насичені блискучим гумором і сонячною добротою зустрічі, ті святкові дні для розуму і серця – уроки літератури, естетики, культури і виховання істинного патріотизму.
Вже тоді він збуджував у мені гостре сприйняття світу, незвичних подій повсякденного життя, художнє узагальнення явищ та особистостей, образність мислення і потяг до прекрасного. Степан Іванович заклав у мою юну душу перші зерна високих помислів і поривів, які дали поштовх моєму рухові у надзвичайно складний й цікавий світ високого мистецтва».
Наприкінці 50-х років минулого століття Микола Вилкун навчався в Одеському театрально-художньому училищі, де його однокурсниками і однокашниками були майбутні видатні діячі української культури. Серед них – кінорежисер, голова спілки кінематографістів України, народний артист України, професор Борис Савченко; кінорежисер, народний артист України, лауреат Державної премії імені Т.Г. Шевченка Леонід Осика; відомий художник Юрій Коваленко; поет, публіцист, лауреат ряду літературних премій Олекса Різників.
Відвідини театрів, художніх виставок, кінотеатрів, літературних вечорів. А потім – нескінченні дискусії аж до ранку про роль і сутність мистецтва, його місце і значення у людському бутті. У цьому середовищі й формувалося творче «я» Вилкуна – художника, про що пізніше Олекса Різників напише у вірші-присвяті:
Миколо, і ти освоїв
чарівний легкий мазок.
Твій пензель – потужна зброя,
твій скальпель і твій клинок!
Творчість Миколи Митрофановича – суть його невтомних пошуків, невгамовної натури, що прагне постійного пізнання нового. У своїх численних подорожах світами, від рідної України до Далекого Сходу та Святої Землі, він легко знаходив спільну мову з угорськими мистецтвознавцями, грецькими майстрами пензля, акторами і режисерами легендарного, неповторного у своїй суті й національній філософії японського театру кабукі. А потім з успіхом використовував почуте і побачене у власній роботі. Бо, як він сам зазначив в інтерв’ю священнослужителям в Ієрусалимі (між іншим, далеко не кожен паломник може бути удостоєний такого інтерв’ю), «…це збагачує, робить власну творчість складнішою, цікавішою, глибшою. Адже будь-яке спілкування з опонентом – художником, творцем іншого жанру, іншим талантом – завжди є цікавим, завжди формує той складний конгломерат, з якого виростає власне «я». Це дійсно пошук і знахідка власного «я» у колосальному розмаїтті мистецтв, тому що мистецтво абсолютно безмежне, мистецтво безкінечно цікаве, форми його абсолютно різні».
Як відзначає у передмові до видання мистецтвознавець Вероніка Коваль, ескізів, декорацій, костюмів, плакатів, афіш, макетів художником напрацьовано стільки, що їх не змогла б вмістити жодна з близько двох десятків його персональних виставок. Втім, цього Вилкуну замало. Недарма ж бо друзі кажуть: «Не Вилкун – тайфун!» Отож, завершальними до цієї статті можуть служити слова одного з корифеїв української літератури Юрія Смолича: «Розповідям про неспокій немає кінця…»
