Микола Віталійович Лисенко (1842 – 1912 рр.) – видатний композитор, основоположник музичної школи в Україні. Поезія Тараса Шевченка мала відчутний вплив на формування естетичних поглядів митця, визначила ідейне спрямування його творчості.
Вірші та поеми Кобзаря були відомі Миколі Лисенкові з часів навчання у Харківській гімназії. Він пишався, перечитуючи глибоко проникливі рядки, тим, що Тарас Шевченко звертався друкованим словом до харків’ян, зокрема до Григорія Квітки-Основ’яненка. Допитливий юнак пізніше знайде у петербурзькому журналі «Отечественные записки» за 1839 рік нарис Г. Квітки-Основ’яненка «Головатий», про козацького ватажка Антона Головатого. Під враженням від прочитаного Тарас Шевченко написав поезію, звернену до зачинателя сучасної української прози:
Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине,
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Знаменно, що композиторську творчість Микола Лисенко розпочав працею над музикою до віршів Тараса Шевченка. А на згадані рядки поезії Микола Лисенко напише кантату «Б’ють пороги».
Знайомство Миколи Лисенка з Одесою, спочатку заочне, відбулося завдяки Петру Сокальському, засновнику філармонійного товариства у місті над Чорним морем. А приїзди композитора до столиці південного краю пов’язані з діяльністю Михайла Старицького, який 1884 року заснував тут, у нас, українську театральну трупу. А для нового творчого колективу конче були необхідні нові пісні. І родинні зв’язки (дружина М. Старицького – сестра композитора) цьому сприяли. Особливо прислужилася театральній трупі Шевченкова лірика про жіночу долю.
Як згадували прогресивні українські діячі, у 70-ті – 80-ті роки за обставин, коли достатньо було лише одного імені Шевченка, щоб одних залякати, у других викликати підозру щодо політичних симпатій, третіх заслати до Сибіру, організація і проведення Шевченкових роковин були проявом боротьби за Великого Кобзаря.
Творчі зв’язки Миколи Лисенка з Одесою ще більше зміцніли тоді, коли 1888 року до Південної Пальміри переїхав з Умані Михайло Федорович Комаров (він деякий час мешкав у Києві, за дорученням місцевої «Громади» збирав матеріал для словника української мови, але розпочату справу не було завершено, здається, з фінансових причин). Згодом Михайлу Комарову вдається видати довідник, присвячений фундатору українського музичного мистецтва до 35 роковин творчості композитора.
В Одесі виконувалися і досі виконуються твори з монументального циклу із семи серій «Музика до «Кобзаря» Т.Г. Шевченка (74 композиції: солоспіви, дуети, тріо, квартет, хори для чоловічого й мішаного складів творчих колективів, кантата «Б’ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая» – для солістів, хору, симфонічного оркестру).
Серед творів М. Лисенка поза серіями – кантата «На вічну пам’ять Котляревському» (1895), дует для сопрано й тенора «Зійшлись, побрались» (1905 р.), романс для сопрано «Ой пішла я у яр за водою» (1909 р.), хор «Давидів псалом» («Боже, нашими ушима», 1910 р.).
Упродовж роботи над музичним втіленням образів з творів основоположника української літератури формувався самобутній стиль композитора, позначений рисами новаторства, пошуками інтонаційно-смислової відповідності музики образному слову. Твори на слова Тараса Шевченка Микола Лисенко включав до програм хорових концертів, що відбувалися за його участю зокрема і в Одесі.
У роботі над музичними творами Микола Лисенко користувався тоді ще рукописною збіркою Михайла Комарова «Вінок
Т. Шевченкові. Із віршів українських, галицьких, російських, білоруських та польських поетів» - однією з перших антологій, присвячених Кобзареві. Так, пам’яті поета композитор присвятив кантату «До 50-х роковин смерті Т. Шевченка» на слова Володимира Самійленка, хор «Жалібний марш», «Елегію для скрипки з фортепіано» на слова Лесі Українки.
З Одесою пов’язані також життя й творчість Наталки Лисенко, племінниці композитора. Навчаючись у Миколаївській гімназії, Наталка у супроводі дядька Миколи відвідувала Одесу. У родині Комарових, мабуть, згадували, що Миколаїв та Одесу пов’язують імена мореплавця, дослідника Аральського моря Олексія Бутакова (він наскільки міг полегшував долю Тараса Шевченка, його родина мешкала у Миколаєві) і Миколи Миколайовича Аркаса, автора опери «Катерина» за поемою Кобзаря.
Під час відвідин Акермана Наталка продекламувала дядькові, дивлячись на морську далечінь, уривок з «Івана Підкови»:
Було колись – в Україні
Ревіли гармати;
Було колись – запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося – осталися
Могили на полі…
Вона ж добре знала, що кумиром її дядька був Тарас Шевченко.
Наталка Лисенко навчалася у студії МХАТу. Потім працювала у московській трупі Суходольського, у київському театрі Соловцова. З 1912 року стала працювати в кіно. В Одесі її ім’я було популярним. Наталка зображувала героїнь класичних творів у сорока фільмах. Щоправда, знятися у фільмах, присвячених Тарасові Шевченкові, не встигла.
Племінниця Миколи Лисенка не привітала Жовтневих подій. Разом з чоловіком, актором І. Мозжухіним, виїхала до Франції. Переказують, що полишаючи рідну землю, вона нагадала Остапові Лисенку, двоюрідному братові, думку його батька, що не слід квапитися на чужину. А от її, мовляв, змушують до еміграції обставини. Вона процитувала текст Тараса Шевченка з дядькової кантати «Б’ють пороги»:
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
«Гриця» заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині.
За кордоном Наталка Лисенко теж знімалася в кіно. Але знаменитою акторкою на чужині не стала. Померла вона у паризькому будинку для старих самотніх людей 1969 року. Поховали її на православному цвинтарі, там, де поховані її співвітчизники.
