Наприкінці минулого року відбувся чемпіонат світу зі степу. Одесити Сергій Остапенко і Олександр Останін привезли з Німеччини кілька нагород найвищої проби.
Сергієві Остапенку вдалося вписати в історію українського степу свій рекорд: уперше танцюрист із нашої країни одержав дві золоті медалі (одну – за соло, другу – за виступ у дуеті з Олександром Останіним). Завдяки їм збірна України в загальнокомандному заліку вперше піднялася на п’яту позицію.
Про основні складові успіху, натхнення та найяскравіші сторінки минулого року – наша розмова з чемпіоном планети зі степу Сергієм Остапенком.
– Сергію, наскільки мені відомо, Ви вже не вперше берете участь у чемпіонаті світу. Чи можна вважати, що остання перемога – це вихід на новий творчий рівень?
– Однозначно, що так. Після подвійної перемоги на світовій першості стали надходити дуже цікаві пропозиції, про які раніше я й мріяти не міг. Буквально тиждень тому по скайпу я спілкувався з відомим майстром степу зі Швейцарії Даніелем Левіллем. Він наразі зайнятий створенням міжнародного проекту «The House of Tap». Я поки що не можу розповісти, в чому полягає суть. Адже робота тільки починається. До неї залучено провідних майстрів степ-танцю із усього світу. Крім того, відразу після чемпіонату я одержав запрошення до США, влітку мене чекають у Бостоні.
Титул – це своєрідне право на власну думку. Перемога у світовій першості підтвердила рівень моєї хореографічної кваліфікації. Пропонуючи міркування про якісь принципові для мене творчі моменти, я тепер можу не побоюватися запитання: «А ти хто такий, щоб мати власну думку?». Тепер у мене є залізобетонна відповідь: «Я – дворазовий чемпіон світу». А з чемпіонами не сперечаються.
– Ви здобули перемогу не тільки в сольному номері, але й у дуеті з переможцем шоу «Танцюють усі» Олександром Останіним. Як Вам працювалося в парі?
– Наш дует був поставлений за мінімальну кількість спільних тренувань. Їх було п’ять. Більше репетицій у нас просто не було змоги провести. Доопрацьовувати номер довелося вже на чемпіонаті. Гадаю, це безпрецедентний випадок на світовій першості, щоб настільки «свіжий» номер здобув головну нагороду змагань. Я й Сашко займаємося степом більш ніж по 15 років. Свою роль, звичайно, відіграв досвід. Коли ми ставили дует, у хореографічній залі панувала абсолютна взаємоповага й порозуміння. Вважаю, тут і криється ключ до успіху. У кожного з нас було право запропонувати будь-яку ідею: вона розглядалася, аналізувалася. Якщо ми ясно бачили, що ідея «не фонтан», то ми від неї не шкодуючи відмовлялися. Якщо ж задум виявлявся гарним, то ми його доопрацьовували й відшліфовували. На репетиціях ми встигали і як слід попрацювати, і пожартувати, і посміятися. Хочу сказати, що співпраця з Останіним для мене – одна з найяскравіших сторінок минулого року.
– Що було головним чинником натхнення при постановці сольного номера?
– Моя творча лабораторія так влаштована, що процес постановки починається з вибору музики. У ній має бути щось таке, що поведе і спрямує у потрібний бік. Саме це «щось» я й виявив у композиції Джексона «Stranger in Moscow».
Ця повільна й досить спокійна пісня наприкінці вибухає емоційним, майже істеричним вокалом. Незвичайна, прониклива річ. Тому було цікаво ставити під неї номер – швидкий, стрімкий, він то сперечається з фонограмою, виривається з-під її контролю, то підкоряється їй.
– У Вас були дуже сильні суперники. Чого вартий тільки майстер степу з Великої Британії Метью Хілл.
– Справді, Метью Хілл – потрясний танцюрист, провідний соліст студії «Tap attack», однієї з найкращих студій степу у світі. Його тренер Джеймс Даутфайр – учасник культового всесвітньо відомого шоу «Tap dogs». У 2013 році мені вже випадало суперничати з Хіллом, тоді я взяв бронзову медаль, а Метью – срібну. Безумовно, він був найгрізнішим суперником. Іншим дуже серйозним конкурентом був Кайл Ван Нью-Керк, капітан збірної США, учень самого Ентоні Моріджерато – степ-хореографа в американському «So You Think You Can Dance», українським аналогом якого є шоу «Танцюють усі». Але в підсумку Хілл фінішував другим, а Нью-Керк – третім. Судячи із суддівських протоколів, я обійшов віце-чемпіона на 4 очки, а бронзового призера – на цілих 16. Що цікаво, у соло я набрав більше очок, ніж усі інші номери – переможці цих змагань, зокрема навіть наш із Останіним дует, – 189 проти 188.
Гадаю, вся справа в цілому комплексі чинників: для свого номера я вибрав прекрасну музику (або вона вибрала мене?). Постановка вийшла сильною, технічно й емоційно насиченою, філософською, сповідальною. Багаторічний досвід, віра в мене з боку моєї родини, підтримка збірної, щасливий випадок – усе це складові успіху, на мій погляд.
– Ну й улюблене журналістське запитання про плани на найближче майбутнє…
– Найголовніша моя справа на даний момент – кандидатська дисертація. Захист уже скоро. Я посилено готуюся. Крім того, викладаю степ у кількох танцювальних студіях.
У перших числах липня в Празі відбудеться чемпіонат Європи, планую з’їздити туди, заразом звозити своїх учнів. До того часу змагатися не буду. Титул чемпіона світу звільняє мене від необхідності участі в усіх домашніх конкурсах, зокрема й у чемпіонаті України зі степу.
– Успіху Вам на захисті дисертації та спасибі за бесіду.
