Двадцятивосьмирічний Олександр Швець із Конопляного, отримавши наприкінці березня минулого року виклик із військкомату, без вагань з’явився на призовний пункт.
Пройшов медичну комісію і за кілька днів, попрощавшись з дружиною та двома маленькими дітьми – п’ятирічним Дмитриком та дворічною Лілечкою, відбув до військової частини, що дислокувалася під Одесою. А вже через чотири місяці солдати вирушили на передову.
З болем в очах та тривогою згадують про час невідомості рідні Олександра.
– Ми навіть не знали, де саме брат, – розповідає сестра Оксана Петрівна. – Зверталися до військкомату, але точно ніхто нічого не казав. У нас помер дядько, намагалися знайти Олександра, коли додзвонилися, просили приїхати, але він сказав, що на похорон не встигне.
Дізнавшись про те, що брат служить у зоні АТО, не спали ночами, зі страхом слухали новини, боялися йому навіть телефонувати, чекали, коли він сам дасть про себе знати. Натомість Олександр, ніби заспокоюючи нас, завжди казав, що там усе тихо, мовляв, не потерпайте.
Коли він приїхав додому в десятиденну відпустку, рідні та знайомі побачили, що цей скромний та працьовитий молодий чоловік дуже змужнів, став якийсь замислений, неговіркий.
Пізніше з’ясувалося: побував у справжньому пеклі, за крок від смерті. До Старобешевого їздили під час першого перемир’я, возили людей та боєприпаси. За мужність і відвагу, виявлені під час виконання бойового завдання, Олександр Швець нагороджений відзнакою Міністерства оборони України «За військову доблесть».
По закінченні відпустки знову поїхав до місця призначення в зону АТО, разом з іншими бійцями підвозить до блокпостів усе необхідне.
– У машині нас двоє. Мені поталанило: моїм напарником став лікар-терапевт, лейтенант Романченко, – розповідав Олександр. – Поки було тепло, ми, водії, спали в машинах, а як похолодшало – в наметах. В один із виїздів у Степанівці машини потрапили під обстріл, дивом вдалося залишитися живими, а вже за кілька днів село було зруйноване.
На передовій нам систематично допомагають волонтери. Солдати дуже вдячні їм. Вони доставляють харчі, одяг, взуття, засоби гігієни. Підбадьорюють нас дитячі листи, якими прикрашені намети. Підтримують і місцеві мешканці. Вони підвозять вугілля для «буржуйок».
Олександр також дуже вдячний жителям Коноплянської сільської ради, які забезпечили його одягом, термобілизною та іншими потрібними речами. Радий, що вдома його родину підтримують рідні, друзі, сільський голова Олександр Волошин, земляки.
– Найголовніше для мене – мир в рідній Україні, щастя та добробут моєї родини, – сказав Олександр, повертаючись у зону АТО після відпустки.
