У музеї, що розмістився у просторій кімнаті офісу Одеської обласної спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) тиша. Щойно тут були школярі і, здається, іще чути стукіт дитячих схвильованих сердець, а експонати зберігають допитливість поглядів їхніх зірких очей. Усе, любовно зібране воїнами-афганцями й дбайливо збережене тут, говорить про доблесть і мужність, проявлені ними в тій неоголошеній війні. Коли дивишся на представлені фотографії Героїв Радянського Союзу, зазнаєш світлих і гордих почуттів за їхню вірність обов’язку та бойовому братерству.
Кожен експонат цього створеного методом народного будівництва музею викликає багато шляхетних думок, роздумів у зв’язку з тими подіями, які відбуваються сьогодні на сході нашої країни, і з 70-ю річницею Великої Перемоги, що наближається. Воїни-афганці не посоромили славу фронтовиків. На стелажах музею представлені їхні особисті речі, форма одягу, потерта карта, що послужила добру службу там, у пісках і горах Афганістану. Поруч із каскою, блакитним беретом і танковим шоломофоном, саперною лопатою з палицею, вдареною осколком, стоять бувалі термоси, казанки. А біля носилок, на яких витягали з поля бою поранених, – санітарна сумка із червоним хрестом, під стелею натягнуто маскувальну сітку. Серед друкованої продукції тієї пори представлений російсько-дарі розмовник 1986 р., призначений для військовослужбовців обмеженого контингенту радянських військ у ДРА. Відкривається він словом товариш – рафік.
Приходячи до музею, діти приміряють на себе спорядження. Їхню увагу приваблюють макети зброї, зокрема наступальної гранати РГД-5 і оборонної – Ф-1. З особливим інтересом вони розглядають численні фотографії, зроблені там, де точилися бої на далекій від нас афганській землі. На них і рядові, й офіцери Рябенський, Гуров, Кушнір, Бевз, Скреблюков, Ламажук, Руденя, Новосьолов, Гайдучак, Козлов, Воробйов та інші воїни. На одному з фото – А. Радукан, який нині очолює Одеську обласну спілку ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). На той час йому, як і багатьом його товаришам по службі, минав дев’ятнадцятий рік. Він радий тому, що його ідея створення музею була підтримана й люди за покликом серця й душі почали вершити цю шляхетну справу. Якщо раніше афганці йшли до шкіл, то тепер діти йдуть сюди, до музею, де з ними проводить бесіди Михайло Віталійович Шеїн.
Мою увагу привабили книжки, передані в дарунок музею авторами. Запам’яталися спогади Тетяни Селезньової, яка пройшла суворе випробування Афганом, де все переплелося – і життя, і смерть. Вона назвала їх «Мы будем это помнить, шурави…». В одному з віршів авторка пише:
Кричали раненые горы,
Кричали все о своем горе,
И слезы проливали камнепадом,
И мир вокруг казался адом.
Протяжным эхом разносили в уши:
«Спасите нас и наши души».
Так міг написати той, хто пережив горе в ім’я того, щоб його не зазнавали інші. Зокрема й діти, які приходять до музею, щоб довідатися про мужність воїнів-афганців і правду про ту неоголошену війну.
