Кажуть: «Від в'язниці й від торби – не зарікайся». І це вірно. Але ще не зарікайся від хвороби. Настає день, коли тобі, такій «єдиній та неповторній», виносять страшний діагноз: пухлина. І тут кардинально змінюється все – спосіб життя, думки, відносини...
Так життя зіштовхнуло мене з колективом Одеського обласного онкологічного диспансеру. Звичайно, спочатку була легка паніка. Погодьтеся, про лікарів зараз часто озиваються несхвально. Ніде правди діти, ЗМІ часто розповідають про кричущі випадки в медицині, чим створюють дуже негативний імідж лікарям. Тому я ризикнула і вчинила всупереч логіці – звернулася відразу до головлікаря Володимира Давидовича Литвинчука. Він спілкувався зі мною не як адміністратор, а як людина, яка щиро співчуває і співпереживає. Зібрав потрібних фахівців. І тоді я переконалася, наскільки злагоджено та професійно працює вся система – хірурги, реаніматологи, середній і молодший медперсонал. Ви не уявляєте (це можна відчути тільки на собі), як у тебе з'являється почуття повної довіри до людини, яка лаконічно та впевнено сказала: «Ми заберемо вашу хворобу».
Я особисто вважаю, що для Одеси честь мати такого хірурга, як Олександр Миколайович Згура. Він заслужено входить у п'ятірку найкращих абдомінальних хірургів України. Це людина порядна, надійна. Для цього фахівця пацієнти – найвище за все. Так, наприклад, усі три дні свят Святої Трійці він був на роботі з тяжкими хворими.
Звичайно, диспансерові живеться ой як нелегко! Проблем більше, ніж хотілося, вони спільні для всієї країни: недостатнє фінансування, застаріла матеріальна база, необхідність ремонту…
Але головлікар шукає нових шляхів розвитку диспансеру. Випадково почула розмову молодих хірургів: «Слухай, а наш головний реально молодець, дістав таке…» (далі йшли медтерміни).
Глибоко зворушив концерт пам'яті співачки Квітки Цісик в оперному театрі. Виручені кошти пішли на закупівлю медичних інструментів для онкодиспансера, і це значить, що комусь вони справді врятують життя. А музика, що звучить у виконанні артистів філармонії у стінах онкодиспансера для хворих! У повітрі раптом запахло весною, святом. Обличчя людей світлішали, вони посміхалися! Як це чудово! Я дала собі слово: щойно поправлюся, неодмінно приїду сюди з концертом зі своїми вихованцями. Оптимізм допомагає зцілитися.
На лист до редакції я наважилася від почуттів, що переповняли мене. Коли ти на межі життя та смерті, дуже важливо, куди висмикне простягнена до тебе рука. Три тижні я перебувала в онкодиспансері й сама побачила, як лікарі повертають до життя найтяжчих пацієнтів, дарують Віру, Надію. Щиро хочеться поцілувати руки, які врятували тебе.
А проблеми? Та де їх немає? Головне, є люди з величезним бажанням вирішувати ці проблеми, для них ситуація – не тупик, а можливість усе змінити на краще!
