Зустрічати, навчати і знову розставатися… Така доля кожного шкільного вчителя, у якій сплелися тривоги й радості. А українським представникам цієї однієї з найблагородніших професій постійно доводиться турбуватися і про хліб насущний. Через фінансові та інші проблеми вітчизняної системи освіти ставлення суспільства до шкільного викладача нині стало, м’яко кажучи, суперечливим.
У переддень професійного свята ми вирішили запитати у наших земляків-педагогів: «Якби ви могли повернути час навспак, обрали б знову професію вчителя чи ні?». І ось що журналісти «ОВ» почули у відповідь.
***
Оксана ПАНТЕЛЕЙЧУК, м. Одеса:
– Кілька років тому переді мною, як і перед кожним випускником школи, постало питання про вибір майбутньої професії. Але, на відміну від своїх однолітків, я заздалегідь знала відповідь на нього. Я виросла в сім’ї, в якій мама все життя пропрацювала вчителькою початкових класів. Змалечку спостерігала, як сумлінно і старанно вкладала вона свою душу й серце в освіту дітей і тому я зі впевненістю могла сказати, що вчитель – це і моє покликання.
Часто друзі та знайомі мене запитують, чи не набридають мені школа і учні, чи не шкодую я, що обрала саме таку тяжку і – ні для кого не таємниця – низькооплачувану професію? Адже зараз прийнято обирати «грошовиті» професії. На що я з усмішкою і впевненістю завжди відповідаю: «Ні, не шкодую». Тільки вчитель може описати, як надихає щоденне спілкування з дітьми, як наповнює енергією та силою, бажанням зробити нашу країну та суспільство трішечки кращими. Кожного ранку, зустрічаючись із дітьми у класі, я відчуваю, що недаремно вкладаю стільки часу та зусиль у їхнє виховання та освіту. Не роздумуючи, твердо кажу, що не шкодую про вступ саме до педагогічного університету і навіть якби мала змогу повернути час назад, я б нічого не змінила.
***
Євгенія РУДА, с. Агафіївка Любашівського району:
– Коли я 2000 року закінчила Балтське педучилище, мені не знайшлося місця у школі. Тому довелося піти на курси медсестер та перекваліфікуватися на медпрацівницю. Працювала у ФАПі села Козацького Балтського району і паралельно вдосконалювала свій педагогічний фах на заочному відділенні педагогічного університету.
У 2011 році, переїхавши до Агафіївки, переступила поріг затишної та невеличкої сільської школи. Після роботи поспішаю додому, де мене очікують чоловік Олександр і трирічна донечка Ганнуся. А ще чимало справ по господарству, бо, живучи у селі, потрібно працювати, щоб заробити на прожиття. При нинішній дорожнечі із зарплати не прогодуєшся. Тому з чоловіком тримаємо три корови, кілька телят та іншу велику та дрібну живність, два чималеньких городи. Господар частенько хворіє, тож мій робочий день інтелігентки-селянки розпочинається о пів на шосту ранку з доїння, годування корів, прибирання у хліві і закінчується близько півночі перевіркою зошитів та складанням поурочних планів.
Мій шістнадцятирічний син Андрій – студент Балтського педагогічного училища – пішов моєю стезею. Буде також учителем початкового навчання та вихователем школи-інтернату.
Важко інколи, буває, руки опускаються, але згадаєш допитливі очі своїх учнів, і відкривається друге дихання та наснага, як не пафосно це звучить, сіяти розумне, мудре і вічне.
***
Людмила ЧУМАК, с. Леніне Фрунзівського району:
– Комусь учительська праця здається звичайною та буденною: діти приходять на урок за розкладом, з’являється вчитель, щось пояснює, навчає, далі наступний урок… Але бувають такі уроки й такі педагоги, про яких згадуєш і довго пам’ятаєш. Це той самий момент, коли вчитель вкладає душу у свою роботу. Я постійно працюю над собою, аби бути таким вчителем! Всі мої школярі для мене найкращі, найрозумніші, я кожного з них люблю всім серцем. Прагну працювати так, щоб, скільки б років не минуло, вони завжди пам’ятали мої уроки добра та щирості. І якби років зо п’ять тому переді мною знову постав вибір майбутньої професії, не роздумуючи, обрала б учительство. Адже це – моя мрія від самого дитинства.
***
Дмитро ГРИГОРАШЕНКО, м. Ізмаїл:
– Якщо щиро, то я ніколи не мріяв бути вчителем. Вступив до педагогічного вузу, щоб одержати диплом про вищу освіту. І ще не любив точні науки. Я був упевнений, що вчителем не буду. Потім, одержавши пропозицію попрацювати у школі, погодився – все-таки це цінний досвід і виробничий стаж. Поступово робота мене захопила і я полюбив її, головним чином через дітей: бачити їхні успіхи й розуміти, що ти теж доклав до цього руку, – найкраще, що я знаю в житті на даний момент.
Школярі бувають різні: хтось не хоче вчитися взагалі, багато хто старається не на повну силу. Але мені здається, що так було і в інші часи. Зрештою, поганих дітей не буває, у кожного є іскорка таланту, яку можна розпалити.
Якби я зміг повернутися назад, то... я не впевнений, але мені здається, що обрав би той же шлях, те ж ремесло.
Що ж стосується грошового питання, то поки що на життя вистачає, але це з урахуванням того, що родини у мене поки що немає. Як з’явиться – можливо, намагатимуся репетиторством відшкодувати брак фінансів. Якщо не вийде, можливо, доведеться шукати нової роботи. Але поки що сподіваюся, що бути вчителем – це на все життя.
Добірку підготували Христина ВІЄР, Олег КОЛЄВ, Олена ХАРЧЕНКО, Юрій ФЕДОРЧУК
