Хіба таке є можливим? Хіба можуть ці якості уживатися в одній людині? Виявляється, можуть!
Десь вичитав, що допитливі психологи налічили близько двохсот рис характеру у середньостатистичної людини. У непересічної, напевно, більше… У житті – як у геометрії: при кількох складових одна результуюча. Напередодні ювілею Валентина Полякова, заслуженого тренера України з баскетболу, директора Ізмаїльського спортивно-оздоровчого центру, здається, що саме дві згадані вище – протилежні, здавалося б, – риси характеру допомогли йому стати вже замолоду успішним спортивним керівником, суддею всесоюзної категорії з правом (хочу підкреслити) суддівства ігор команд вищої ліги. І це в роки, коли СРСР був одним із центрів світового аматорського баскетболу!..
Як журналіст постійно відчуваю на собі недремне суддівське око Полякова, читача компетентного й вимогливого. У гарячому обговоренні спортивних публікацій увесь Валентин Васильович – різкий, як при відбиранні м'яча на майданчику, і раздумливо-аналітичний, як тренер після гри. В Ізмаїлі (та й не тільки) мало таких спортивних керівників, рівною мірою доброзичливих і вимогливих стосовно преси.
– Мені мало, що Вася обіграв Петю. Де аналіз? Чому немає критики, міркувань про «школу», що поставила баскетболістові техніку кидка й паса, прищепила йому культуру гри, вміння «читати» її, думати?!
Саме завдяки таким вимогливим читачам, як наш ювіляр, починаєш серйозніше ставитися до професії, замислюєшся про пріоритети спортивної журналістики.
Ізмаїльський СОЦ виріс із ДЮСШ, заснованої 1945 року. Уявіть: найперший повоєнний рік, але ж знайшлися кошти для створення спортшколи! І майже половину пройденого шляху – 34 роки – при кермі міського дитячо-юнацького спорту стоїть наш герой. Хоча для мене, хто знає Валю, Валентина понад півстоліття, він – людина без віку. Та ж по-спортивному напориста мова, та ж юнацька допитливість, той же невдаваний інтерес директора не тільки до «свого» – баскетболу, але й до інших видів спорту.
До речі, про види спорту. У моєму фотоархіві Поляков є на багатьох знімках минулих років. Ні, він зовсім не любитель фотосесій. Якщо говорити про колег із рівними званнями, то прослідковується поляковська багатогранність. На відміну від вузьких фахівців, він був і залишається кваліфікованим суддею з багатьох спортивних дисциплін, і не тільки ігрових. Чудово орієнтується у футболі, легкій атлетиці, штанзі, знає історію спорту, так і сипле іменами й датами. Тому-то Валентин Поляков за суддівським столиком – фотосюжет звичний.
Сьогодні в Ізмаїлі чимало дитячо-юнацьких спортивних організацій. У кожного з тренерів-ветеранів багато вихованців різних поколінь. Спортивних педагогів упізнають, із ними вітаються. Не бажаючи образити нікого з них, смію стверджувати, що у керівника найстаршої в місті дитячо-юнацької спортустанови вдячних учнів і послідовників більше, ніж у інших. Де тільки, у яких тільки сферах діяльності не зайняті колишні учні ДЮСШ, учні Валентина Полякова! Бабусі й дідусі, ті, кому Валентин Васильович дав м'яч у руки, сьогодні приводять за знайомими з дитинства адресами онуків і онучок на тренування, проводжають їх звідси на змагання.
Заходжу, буває, до СОЦ на вогник (звідси ніколи не підеш без свіжої інформації). Піднімаюся на другий поверх. Директорський кабінет замкнений. Дивлюся з балкона в зал – а наш ювіляр проводить тренування. Не до спокою завжди юному ковбоєві! Не облишає тренерську роботу.
Навіть у мегаполісах молоді фізкультурники часто перетинаються. Що вже говорити про невеликий затишний Ізмаїл 70-х років! Спортзал у єдиній тоді ДЮСШ був універсальним, тож місце зустрічі змінити було неможливо. Закінчили тренування гімнасти, снаряди швиденько прибрали – баскетболісти вже тупцюють у перевдягальні. І навпаки. Спортсмени були, як правило, знайомі один з одним, а такого яскравого, контактного хлопця, як Поляков, знали всі. А ми з Валентином ще й жили по сусідству, вчилися у знаменитій першій школі, обидва були дітьми офіцерів.
Веду я до того, що вітати людину, яку знаєш усе життя, приємно, але й не так уже легко. Мушу відзначити, що ще перш ніж стати директором СОЦ Валентин Поляков зовсім іще молодим очолив міський спорткомітет і працював на цій ниві успішно.
А тут згадується 1967 рік, Одеса – і Поляков, тоді студент-третьокурсник, що «пробив» мені, першокурсникові, ліжко в гуртожитку педінституту. Він завжди допомагав землякам і, будучи комунікабельним, зумів адаптуватися у жвавій Одесі раніше за своїх однолітків-студентів.
Можна було б перелічити майстрів спорту України, членів збірної області та країни, які й донині, приїжджаючи до Ізмаїла, насамперед заходять до СОЦ – до Полякова. Саме тут, у Валентина, я дізнаюся про долі наших хлопців, що роз’їхалися по близькому й далекому зарубіжжю.
А тут знову спливає в пам'яті якийсь затертий рік із дитинства, піонертабір в Озерному, пляж. І ми з майбутнім ювіляром боремося на піску, сопемо, я злюся, що ніяк не можу покласти Валика на лопатки. Гімнаст, на моє розуміння, має бути спритнішим за баскетболіста, аж зась…
Упевнений, що 6 лютого у мого героя вітань не бракуватиме. І не тільки місцевих. Обласна федерація баскетболу не омине нагоди привітати члена своєї президії. Що ж до моїх колег, то шкода, що сьогодні немає з нами шанованого ветерана одеської спортивної журналістики Євгена Горелюка, теж ігровика, який також ставився до Полякова з великою та взаємною повагою. Добре знайомий з ювіляром і інший одеський спортивний журналіст – Анатолій Мазуренко, виходець із Ізмаїла. А Галя Черняк (Єрмилова) – теж одеська журналістка і вихованка СОЦ!
Гравець збірної команди Одеського педіну, тренер, суддя, комісар матчів, менеджер… Ціле життя у спорті! Скільки разів, як то кажуть, на повному серйозі пропонував йому:
– Чи не час за мемуари засісти? Адже ти стількох людей приймав! Чого варті зустрічі в Ізмаїлі з Миколою Озеровим, Валерієм Лобановським, Борисом Майоровим, Анатолієм Карповим!..
А Поляков слухає мене, слухає, потім раптом переб'є нетерпляче:
– А ти знаєш, який пацан у нас з'явився!
Ось так от… Як тут не згадати: «Старость меня дома не застанет, я в дороге, я в пути…».
