За умовами радянсько-польського обміну ділянками територій (угоду було підписано 15 лютого 1951 року) 51000 українців із 42 населених пунктів були депортовані до Одеської, Миколаївської, Херсонської та Донецької областей.
І по 65 роках гаряча бойківська кров усе ще нуртує в жилах мешканців Агафіївки, Пилипівки та Романівки, куди людей переселили з великого села Михнівець. Не афішуючи свого бойківського коріння, дідусі й бабусі ще дотримуються своєї віри, звичаїв і традицій, співають своїх волелюбних пісень, за які в радянські часи могли запроторити до далекого Сибіру.
Найголосистіша з них, та ще й з міцною пам’яттю, – тендітна 77-річна Надія Федорівна Грицик (дівоче прізвище Бучок). Дванадцятирічною вона потрапила в Агафіївку разом з батьками, братом і сестрою. 88-річний брат Іван живе в Англії.
– У Михнівці наша хата стояла під лісом. Харчувалися з невеличкого городу, збирали у лісі гриби та ягоди. Мали корівчину, яку я пасла. Продавали молоко, – згадує бабуся Надія. – Коли нас виселяли, наше необхідне майно разом із корівчиною вмістилося у вантажівку. Багато речей довелося залишити. Коли збиралися і від’їжджали, то ридма ридали – серцем відчували, що більше не побачимо милих серцю краєвидів, гірських потічків і смерек. Наплакалися і в Агафіївці, де довелося обживатися майже на пустому місці.
З п’ятнадцяти років почала трудитися, як всі мої однолітки і батьки, у колгоспі. Незчулася, як за сапою на бурякових грядках та інших роботах промайнуло 48 літ. Великих статків із чоловіком – трактористом Василем, з яким одружилися 1965 року, – не надбали. Не прижили й діточок, але добру хатину звели та справно господарювали.
Збудована на косогорі хата старенької бойківчанки стоїть пусткою. Чоловік уже помер. Бабуся перебралася в невеличку літню кухню, яку і натопити легше, і прибрати. Довгими зимовими вечорами Надія Федорівна записує у товстий зошит бойківські пісні. При зустрічі вона приємним голосом переспівала мало не увесь свій пісенник, а ще по пам’яті на додаток – щедрівки та колядки.
Досі підтримує тісні сімейні зв’язки з англійським братом Іваном та чоловіковим братом Михайлом із далекої Америки. Надія Федорівна розповіла, що перед закінченням війни ватага юнаків, згуртувавшись, вирішила пробиратися до Європи. Дивується, як їм вдалося це зробити. Згодом відгукнулися, допомагали грішми та посилками. А коли в селі задумали будувати греко-католицький храм святого Димитрія, американський родич чи не найбільше коштів вніс. Іван Бучок також допомагав, а нині збирає допомогу на підтримку українського війська.
Коли ж американець Михайло Грицик навідався до рідні в Агафіївку (вже за часів незалежності), Надія Федорівна і Василь Миколайович запросили на гостину 150 чоловік. Покликали михнівчан із сусідніх Кривого Озера та Врадіївського району Миколаївської області. Кабанчика забили, гуляли з музиками, немов на весіллі.
Відбулася зустріч і з братом Іваном, але вже трішки скромніша – на 50 чоловік.
Ще довго бабуся Надія розповідала про батьків, про небагате, але щасливе життя у прекрасному селі Михнівець, про війну, гірських вояків. А в перервах між спогадами співала пісень – веселих і сумних, бравих військових і жартівливих колгоспних.
