Василь Стус (1938 – 1985 рр.) – визначний поет та перекладач, був членом Української Гельсінської спілки, яка обстоювала права людини. За цю діяльність двічі відбував покарання у виправних таборах, на засланні. Загинув у карцері.
Поет-патріот залишив досить велику творчу спадщину. Але багато, либонь, з його набутку втрачено назавжди. Зібране друзями, однодумцями побачило світ у шести томах. Василеві Стусу посмертно присуджено Національну премію ім. Тараса Шевченка.
Він неодноразово приїздив до Одеси, тут зустрічався з Ніною Строкатою-Караванською – відомою діячкою визвольного руху, патріотично налаштованими студентами університету ім. І.І. Мечникова – Галиною Могильницькою, Олексою Різниковим, Василем Барладяну. Усіх уже й важко згадати.
Так, пізньої осені 1966 року студенти філологічного факультету (філфак розташовувався на той час у провулку Маяковського) організували вечір поезії. З Києва керівництво факультету офіційно запросило автора кількох книжок Віталія Коротича. А Галина Могильницька, її друзі вирішили привести на вечір Василя Стуса. Він уже перебував під кадебістським «ковпаком». Щоправда, викладачі філфаку ще не мали достатніх підстав не дозволити виступати неофіційному гостеві.
Студентське коло Ніни Строкатої-Караванської навмисне припізнилося на вечір, аби уникнути якихось прикрощів. Віталій Коротич уже виступав. Галина Могильницька підійшла до професора Андрія Недзвідського, що керував факультетською літстудією, і повідомила: «Стус уже в залі».
У відповідь почула: «Хай уже твій «Стусь» посидить. Коротич завершить – тоді й відрекомендую».
Офіційний гість сів готуватися до відповідей на записки студентів, а Недзвідський оголосив ще одного поета.
Віталій Коротич густо почервонів. Записки на столі то зіжмакував, то розгортав. А далі скочив і побіг зі сцени. Мабуть, успішний поет мав інформацію про антикомуністичну діяльність Василя Стуса, і виступати разом з ним означало поставити хрест на службовій кар’єрі.
Василь читав вірші, карбуючи ритм, під захоплені вигуки присутніх. Які вірші читав волелюбний поет, Галина Анатоліївна уже в деталях не пам’ятає. Хоча у неї випадково залишилися чернетки деяких.
На золоту солому
лягає червінь дня.
Десь мати пише втому,
як призьбу навмання.
Надії озеречка
довкола тьмяних вій,
як курячі яєчка
в соломі золотій.
Вже й день скінчиться скоро,
і супокій паде,
і сон сховає змору
в колодязі грудей.
Василеві на прощання влаштували шалені оплески
Наступного дня зовсім розгублений Недзвідський запитав у Галини Могильницької, як він має пояснювати появу Стуса на вечорі поезії.
Студентка знайшла що сказати.
А «вони» (тобто кадебісти) хіба Вам давали список заборонених поетів, яких «не вєлєно пущать»? Звідки Ви повинні були знати, що в когось до Стуса є якісь претензії? Я його привела, показала його публікації у нашій, радянській, пресі. Хай дають списки тих, хто у «них» під забороною!
Списочка усіх «заборонених хлопців України» Галина Могильницька домагалася і у тій установі, де її допитували не стільки про вечір поезії, скільки про те, з якою метою Василь Стус приїздив до Ніни Строкатої-Караванської.
Скінчилося тим, що декан факультету І.М. Дузь, якому Г. Могильницька знову усе пояснила «відсутністю відповідного списочка», пригрозив, що «вижене з університету до бісової матері». Але не вигнав.
1972 року Василя Стуса було засуджено на сім років таборів та п’ять років заслання. Покарання відбував у мордовських таборах, а заслання – на Колимі.
У листі до сина він писав: «Моторошно чутися без краю свого, без народу, яких мусиш творити сам зі свого зболілого серця».
А в табірному щоденнику було занотовано: «Зрідка ходив на пошту, оскільки для засланця вона перетворилася на півжиття із зустрічами та контактами: пошта єднала нас, засланців, повертала голос Чорновола і Коцюбинської, приносила вісті з-за кордону. За листи доводилося витримувати справжню війну з КДБ».
У віршованих рядках, написаних за ґратами, звучать трагічні мотиви:
У вікні тюремнім ранок забринів
крізь кволий дощ – непевний, як і співи
світанних горобців. І увірвався непевний сон мій.
Холодом війнуло, немов війнуло сіре небуття…
В’язнична камера для Василя Стуса не обмежувалася лише «малою зоною». Повернувшись 1980 року з колимського заслання, у Києві він побачив ту ж, у межах України, в’язницю. Тільки з іншими, набагато складнішими правилами. І виразно усвідомив, що його дні у «великій зоні злічені», новий термін покарання виразно поставав перед ним. Іншого шляху для поета і громадянина не було.
Василь мав сміливість слухати голос власної душі, що був, по суті, голосом конаючої країни, і не притлумлював його, і не лише слухати, але й іти за тим голосом. Умів думати і говорити як людина вільна. Умів дивитися правді у вічі і не відвертати погляду. І йшов власним шляхом.
До неї ти від неї йдеш,
Страсна до неї путь –
Та, на котрій і сам падеш,
І друзі – теж падуть.
Останніх Василевих слів, написаних перед смертю, ми ніколи не прочитаємо. Їх, закарбованих на карцерних нарах, рубанком стесали тюремні вертухаї. Але ж слова ті – не вбиті! Як не вбитий великий талант Василя Стуса.
І лине до нас голос поета:
Прости мені, любове, цю жагу
до мучених – і сущих, і полеглих,
до бідних, кривджених, до жебраків,
до кожного, хто запізнавши горя,
віддарував мені, здається, вчора
людську біду за декілька віків.
Іменем Василя Стуса в Одесі названо вулицю. У Києві на державному рівні засновано літературну премію його імені. Про свого загиблого молодшого побратима видатний український публіцист, літературний критик Євген Сверстюк сказав свого часу так:
«Є в Україні і у світі багато премій, заснованих на добрих засадах, аби тільки тих засад дотримуватись. Премія Василя Стуса має вирізнятися, як і сама постать Василя Стуса, своїм неповторним профілем. Гадаю – це профіль морального максималізму з елементом хоробрости в боротьбі за людську гідність і свої ідеали. Підкреслюю – хоробрости, бо без хоробрости, без повної відданости, без офірности – живих ідеалів немає».
Погодьмося, краще не скажеш.
