Улітку 1891 року студентське юнацтво, молоді письменники, науковці вирішили заснувати принципово нову організацію. Ідея ця виникла на Чернечій горі. А була оформлена у Полтаві. Антицарське об’єднання під прапором Шевченка ставило за мету конкретні національні завдання. Засновники «Братства тарасівців» проголосили політичні наміри: визволення українського народу з-під самодержавного ярма, встановлення соціальної справедливості.
У програмних документах наголошувалося на самостійній, суверенній Україні від Сяну до Кубані, без панів та знедолених. Україна передбачалася федеративною державою. Федерацію мали б складати Лівобережна, Правобережна, Степова Україна, Галичина, Кубань. На чолі держави мав стати гетьман (як президент). Закони ухвалював би сейм. Проголошувалися свобода віросповідання, відокремлення церкви від держави, створення національної армії.
Тарасівці провадили свою діяльність серед селянства, студентства, робітництва. Поступово з’являються осередки у Харкові (1891 р.), Києві (1892 р.), Катеринославі, Полтаві, Одесі. Загальна ж чисельність братчиків, на думку дослідників, сягала 100 осіб.
Я не ставлю перед собою завдання докладно висвітлити діяльність патріотів. Подаю лише короткі нотатки, що стосуються нашого краю. Хотів би лише наголосити на тому, що в Одесі ідеї тарасівців знаходили палке співчуття, розуміння та підтримку.
Достеменно невідомо, скільки часу функціонувало патріотичне об’єднання. Науковці називають різні дати, аж до 1902 року. Харківське ж керівне ядро братчиків було ліквідовано внаслідок доносу до жандармерії.
Меморіальна дошка біля воріт Другого християнського цвинтаря в Одесі нагадує про жертви Голодомору. І саме десь тут, за цими стінами, були закопані в колективних безіменних могилах два засновники «Братства тарасівців» - письменник та перекладач Віталій Боровик і його побратим Микола Вороний, автор статей та віршів про Кобзаря.
Дещо скажу про Миколу Вороного. Після розгрому «Братства» юнак втікає за кордон. У Галичині йому дає прихисток Іван Франко. Від львівського часопису «Житє і слово» юнак приїздить до Одеси. У нього конкретне завдання – висвітлення заходів, присвячених двадцятиріччю акторської діяльності Марка Лукича Кропивницького. Молодий журналіст друкує інформацію «Цілий тиждень був тижнем Кропивницького». А на сторінках «Зорі» друкує кореспонденцію «Марко Кропивницький», у якій розповідає про творчий шлях актора та драматурга.
В Одесі Миколі Вороному добре пишеться. Тут з’являються нові вірші, переклади із західноєвропейських мов. Приятелює з Михайлом Комаровим, який, ймовірно, теж брав участь у «Братстві». 1903 року письменник бере участь у загальноукраїнському з’їзді патріотичних організацій від одеської «Громади».
Миколу Вороного захоплює конкретна політична боротьба. Про події, наприклад, 1917 року він згадував так: «В революції я брав дуже енергійну участь, особливо на початку (за моєї участі організовувалось перше ядро Центральної Ради, влаштовував мітинги).
Уперше до нього прийшли люди з ДПУ у шкіряних куртках 28 березня 1934 року… Відбувши покарання, працював коректором у районній газеті на тодішній Одещині. Але недовго. Органи влади засумнівалися в його благонадійності. Аби якось заробити шматок хліба, очолює товариство спільного обробітку землі. А от вступати до колгоспу відмовився. 14 квітня 1938 року Миколу Вороного знову заарештовують. 7 червня 1938 року його розстріляли. Разом із керівником ТСОЗу було розстріляно і 12 селян.
А от за офіційною версією Микола Вороний помер у 1942 році в окупованій фашистами Воронезькій області (див. довідник «Письменники Радянської України» (1917 – 1987).
…Шістнадцять років віддав Одещині третій тарасівець Іван Липа. Наш край надихнув його на написання найкращих віршів, прозових творів – новел, повістей, казок, рецензій, наукових досліджень. В Одесі Іван Левкович заснував кілька українських видавництв.
Наш край береже пам’ять про нього. Так, у Великому Дальнику на будинку, у якому працював земським лікарем Іван Левкович Липа, встановлено меморіальну дошку. В Одесі теж увічнена пам’ять про тарасівця першого комісара Одеси від Центральної Ради, члена уряду Української держави.
У листопаді 1990 року зусиллями Одеського крайового товариства української мови імені Т.Г. Шевченка «Південна громада», яким керував письменник Борис Янчук, управління культури Львівського облвиконкому уперше в Одесі було проведено вечір пам’яті Івана Липи та його сина, письменника і громадського діяча Юрія Липи, борця проти фашизму та сталінізму у лавах УПА. Прибули гості з усіх усюд. Приїхала зі Львова Марта Юріївна. Вона розповідала одеситам про свого батька та діда. Марта Юріївна приїздила до Одеси і пізніше, аж доки дозволяло їй здоров’я. Я пам’ятаю одну таку зустріч в хімічному корпусі університету ім. І.І. Мечникова, розповідь доньки про батька, про його трагічну загибель від рук працівників НКВС.
Незабутнім був того дня і концерт бандуристок Одеського цукрового заводу, присвячений ювілею «Просвіти». Коли самодіяльні артисти заспівали пісню про червону калину під акомпанемент бандур, усі присутні підхопили її стоячи. «А ми нашу славну Україну, гей, гей та й розвеселимо», - ці слова звучать актуально й сьогодні.
Нещодавно сучасний український поет Дмитро Шупта, який нині мешкає і творить в Одесі, написав цикл віршів, присвячених патріотам. Мені вкарбувалися в пам’ять такі рядки:
У єднанні, злагоді і згоді,
Із імперських вирвавшись лабет,
Націю ви бачили в народі
Й зміцнювали нації хребет.
Такі українці, як Іван Липа та його син Юрій, хребет зміцнювали, а нам, нащадкам, потрібно тепер хребет напружувати, орючи «свій переліг», як сказав колись Тарас Шевченко.
Орися ж ти, моя ниво,
Долом та горою!
Та засійся, чорна ниво,
Волею ясною!
Нумо за «чепіги», панове!
