Жоден базар чи ярмарок в Україні не обходився без дзвінкоголосих свистунців. І сьогодні в руках пиріжнянських майстрів оживають ці чудові глиняні іграшки – птахи, коники, півники, котики, баранці, лялечки. Стародавня майстерність у селі Пиріжна живе й сьогодні, в добу електронного регулювання масового товаровиробництва.
Цей гончарський рід відомий іще з XIX століття. Його представники вирізнялися з-поміж інших майстрів глибоким знанням технології. Вони виготовляли простий і мальований посуд, дитячі іграшки. Від покоління до покоління передавалися в родині секрети мистецтва. Своїй доньці Любові та зятеві Сергію Криворукам встигла передати таємниці вогню та глини Надія Юстинівна Серебрій (у дівоцтві Десятник).
Колись у селі кожен другий займався гончарством. Зараз Сергій прагне зберегти для нащадків унікальні назви, форми, види витворів. А його дружина надає їм художнього забарвлення, довершеності образу. Кожна квітка на виробі передає гармонію природи й людини. Люба завжди знає, де має пройтися пензликом і як завершити композицію. Навчилася вона цих премудростей у сонця, у квітів, у трав. Кожна стеблинка, листочок, хвилька чи цяточка – це закодована інформація, частка народної мудрості.
У майстерні, де працює Сергій, з гончарного кола одна за одною сходять макітри старовинної форми, займаючи своє місце поряд з іншими. А коли висохнуть, загартовуються у горні, яке опалюється дровами з ясена, акації. Температуру збільшують поступово, випалюючи вироби по 10–12 годин – до червоного кольору.
Любина мама Надія Юстинівна вчилася гончарської справи у свого тата – Юстина Миколайовича Десятника. Дідові вироби – різної форми тарелі, горнятка, макітерки – полюбилися всій Україні, Молдові. Ремесло допомагало родині вижити у скрутні воєнні часи та голодомори. Дівчиною мама їздила до Польщі, щоб обміняти дзбанки на харчі.
Були часи, коли гончарські вироби вийшли з моди. Люди стали забувати про їхні переваги. Однак тепер навіть городяни все більше звертаються до цього екологічно чистого посуду. Всі глиняні дзбанки, миски, горщики, глечики, макітри – практично доцільні, вони просто необхідні в господарстві. Бо, наприклад, глиняний гладущик найкраще зберігає прохолоду і в ньому довго не прокисає молоко та залишається холодною вода у літню спеку, а в горнятках можна готувати одразу дві страви.
Уже багато років пиріжнянців запрошують на фестивалі, виставки не тільки на Одещині, а й на Вінниччині, де майстри пропагують стародавнє заняття своїх односельців.
Радо зустрічають гостей і у себе. Пиріжну відвідали члени клубу любителів краєзнавства «Моя Одеса», представники національного парку культури «Кармалюкове Поділля», шкільні колективи. А краєзнавець Едуард Ратушняк, який був вражений майстерністю цієї родини та її любов’ю до свого краю, подарував Любові відеокамеру, щоб вона могла не тільки малювати, а й знімати чудові місця Кодимщини.
А ще Люба надумала відродити прадавню місцину села, яка носить назву «Жолоби». Сергій підтримав дружину. Жолоби облаштовували всією родиною – разом з доньками Анжелою та Юлією, онуками.
За власні кошти виготовили з дерева жолоби (щоб були схожі на ті, що їх знали в дитинстві), сплели тин у старовинному стилі і прикрасили його розмальованими горщиками. Біля джерела залишили горнятко для води. Тепер у сім’ї додалось роботи. Сергій скошує траву, а Люба доглядає висаджені нею квіти, поновлює залишені тут власні картини. Затишна місцина приваблює гостей і односельців. Майстриня з задоволенням зустрічає екскурсантів і запрошує їх до майстерні, де охочі можуть повчитися ліпити горщики.
– Сьогодні глиняні вироби народжуються так само, як і тисячі літ тому, – з глини, вогню і води. А Пиріжна славиться не тільки гончарами. Тут працює талановитий скульптор Михайло Грінченко, є цілющі джерела, облаштовано купіль, до якої приходять прочани, там проводяться богослужіння, – розповідає Люба.
Паломництво до села почалось ще тоді, коли в замуленій канаві знайшли старовинну ікону Матері Божої, яка наснилася одному з парафіян сільської Свято-Михайлівської церкви. Відтоді це місце вважається святим.
Напевне, такі святі місця й багаті на талановитих людей. Тому таку надзвичайну силу мають і гончарські вироби, освячені працею. А майстри, поринаючи в таїну природи, відкривають її світові, передаючи з покоління в покоління.
