У жовтневому номері газети «Рідний курінь» часів Української Народної Республіки вміщено «Наказ Одеської Української військової ради». Подаємо витяг із цього історичного документу.
«18 жовтня, о 8 годині ранку, судна Чорноморської флотилії Одеського рейду піднімають національний прапор в знак своєї належності до українського війська. Одеська військова рада наказує, аби всі українські військові частини Одеського гарнізону прибули на сей парад в 7 годин ранку на Платоновський мол. Кожна військова частина повинна вийти озброєною, при оркестрах…»
Наказ підписав голова Одеської Української військової ради Іван Луценко.
Про цю яскраву багатогранну особистість я вперше прочитав у спогадах Євгена Харлампійовича Чикаленка, нашого земляка з нинішнього Ананьївського району, відомого мецената, члена Центральної Ради. Іван Митрофанович Луценко, згадував власник маєтку в Перешорах, допомагав Михайлу Комарову укладати «Словник української мови», хоча за освітою він був медиком. В Одеській національній науковій бібліотеці зберігається докторська дисертація Івана Митрофановича Луценка, що була надрукована окремою книжкою 1893 року. Мешкав він поблизу, на Херсонській. На п’ятдесят другому номері будинку нинішньої вулиці Пастера з ініціативи заслуженого діяча мистецтв України Григорія Зленка встановлено меморіальну дошку. Вона увічнила пам’ять про визначного лікаря, громадського діяча, борця за незалежну Україну Івана Митрофановича Луценка.
Лікар Луценко належав до палких прихильників гомеопатії. В Одеському товаристві послідовників німецького вченого С. Ганемана Іван Митрофанович секретарював. Доктор наук редагував ще й часопис «Вестник гомеопатической медицины». Товариство відкрило на вулиці Херсонській свою лікарню, а на Степовій – амбулаторію, де Луценко приймав хворих безкоштовно.
Захоплений своєю роботою, уважний і чуйний до хворих, він зажив у місті такого авторитету й поваги, що коли вперше в історії самодержавної Росії почалися вибори до міської Ради робітничих депутатів, то всі його пацієнти одностайно зробили свій вибір. Лікар Луценко став депутатом від Української демократичної партії. Після поразки революції 1905–1907 рр. Іван Митрофанович поринув у роботу «Просвіти», очолював правління цієї культурницької організації від початку її заснування (січень 1906 року), редагував першу в Одесі українську газету «Народня справа». Часопис проголошував «всякий поступ українського народу поруч з братніми народами на шляху до справжньої волі, братерської єдності і рівності – без холопа і пана». Примірники газети, що надійшли у продаж, були конфісковані поліцією, подальше видання «Народньої справи» припинено.
Звідтоді Іван Луценко стає революціонером. Весною 1917 року він вступає до Української партії соціалістів-самостійників і обирається заступником її голови. У Центральній Раді обіймає відповідальні посади. Про це нагадує сучасним читачам Володимир Винниченко у тритомнику «Відродження нації».
У роки боротьби за проголошену на Софіївському майдані в Києві незалежність Іван Митрофанович Луценко займається трьома питаннями. Передусім це формування військових частин, а разом з тим – виховання національно свідомих українців, далі – питання санітарної просвіти. В одеській газеті «Боротьба» за 1918 рік можна прочитати, що він брав участь в організації першої в нашому місті української національної книгозбірні, до якої віддав значну частину власних книжок.
55-річний Іван Луценко загинув у бою за незалежність України. Його ім’я надовго було викреслено з нашої історії. Але тепер воно з нами. Назавжди. Іменем патріота, організатора Українського війська, видатного медика вирішено назвати одну з вулиць Одеси.
