Шанувальники мистецтва уперше познайомилися з Володимиром Крихацьким, вихованцем академіка І. Турцевича, на виставці 1909 року. Два із п’яти живописних полотен, запропонованих на огляд, тут же було продано. Окрилений дебютант узявся до роботи. Наступного року Володимир Крихацький був удостоєний за підсумками виставки срібної медалі.
«Поволі, але упевнено іде вперед В. Крихацький. Він поступово переходить від несміливого, надто прискіпливого вивчення природи до декоративного трактування. А в деяких відблисках колориту його палітри присутня м’яка гармонія. Художникові належить подолати ще відчутну деяку розмитість фактури, міцніше та виразніше творити власні сюжети», - писала «Одесская газета» у листопадовому номері 1916 року.
А в грудневому номері «Одесского листка» за 1917 рік із приводу виставки картин «Товариства незалежних» повідомлялося:
«На виставку ходять залюбки. Вона збагатилася ще й роботами таких художників: Ганського, Крихацького, Кандінського, Олесевича, Никифорова (кубіста) та Мексіна. Підбиваючи підсумки, можна сказати, що заслуга «Товариства незалежних» полягає в тому, що воно змусило стрепенутися передусім наявну в Одесі імпресіоністську течію».
Вплив імпресіонізму на творчість Володимира Крихацького особливо помітний у перше п’ятиріччя після громадянської війни. Знавці відзначали в цьому плані його роботи «Дюківський сад», «Дівчатка на річці», «Літній день», «Грізна хмара та ласкаве сонце» тощо. Тоді ж художник створює цілу серію жіночих портретів.
Репресивні 30-ті роки вплинули на творчість митця. Спрацьовував інстинкт самозбереження. На двадцятій, тобто ювілейній, виставці творів художників України експонувалися три роботи олією Володимира Крихацького: «Рибальський колгосп», «Рибалки тягнуть сіті», «День урожаю». Репродукції з третьої картини друкувалися у багатьох тогочасних виданнях.
Володимир Крихацький одержує членський квиток Спілки художників не серед перших українських митців – аж 1938 року. Та офіційний статус усе-таки надихнув на вищі завдання. Він їздить у відрядження. Перед очима поставало Подніпров’я, невіддільне від життя і творчості Тараса Шевченка, селянсько-козацьких повстань…
Художник відвідує Кобзареві місця.
Запала в серце розповідь старезного діда: «Шевченка я бачив, як оце вас бачу. Я був ще хлопцем, то ми під Княжою складали каміння. А Шевченко ходив з управителем пана Парчевського, ото його були Пекарі, Хмельна… Ото вони ходили по шпилях, а Шевченко більш усього облюбував гору Чернечу…»
На Тарасовій горі, як потім назвав її народ, Крихацький відвідав останній прихисток сторожа і доглядача могили Кобзаря. Іван Олексійович Ядловський 50 літ прожив у хаті, збудованій на кошти, зібрані «Одесским вестником» (про це «Одеські вісті» нещодавно згадували). У другій половині хати була так звана Тарасова світлиця – перший народний музей поета й художника. Іван Ядловський приділяв світлиці належну увагу, завжди підтримував лад у ній, доглядав за експонатами, розповідав відвідувачам про Шевченка, адже у липні 1859 року вони часто віталися.
Натхнений прочитаним, побаченим, почутим Володимир Крихацький створює полотна «Шевченківська гора», «Вид на місто Канів», «Кобзар», «Заповідник у Каневі», «Човни на Дніпрі біля Канева», «Околиця Канева».
Перед очима поставали й білі хати Жмеринки (тут Володька з родини одеського залізничника виховувався до дев’яти років), Умань. Усе це дихало Тарасом Шевченком. У повісті «Княгиня» Кобзар писав про знаменитий Софіївський парк:
«Видел я на своем веку такие порядочные сады, как, например, Уманский и Петергофский…»
Тарас Григорович присвятив Умані чимало рядків у «Гайдамаках». Згадки про це місто є в поезії «Холодний Яр», повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».
Наш художник теж пише полотно «Став в Умані».
З 1939 року Володимир Крихацький працює в художньо-скульптурних майстернях. Замовлень багато – портрети, жанрові полотна для одеських санаторіїв, робітничих клубів. Він сподівався на значну персональну виставку – обіцяло обласне управління культури. Постала на заваді Друга світова війна.
Важко нині говорити, як жилося художникові в окупованій фашистами Одесі. Він часто брав з полиці «Кобзар», перечитував невольничу поезію. Одного разу натрапив на такі рядки:
Буває, іноді старий
Не знає сам, чого зрадіє,
Неначе стане молодий,
І заспіває… як уміє.
І стане ясно перед ним
Надія ангелом святим,
І зóря, молодость його,
Витає весело над ним.
Що ж се зробилося з старим,
Чого зрадів оце? Того,
Що, бачите, старий подумав
Добро якесь комусь зробить,
А що ж, як зрóбить? Добре жить
Тому, чия душа і дума
Добро навчилися любить!..
65-річному художникові здавалося, що він навчився любити добро і творити його. Та часу лишалося обмаль. Випробування голодною, холодною окупацією не витримує серце Володимира Гавриловича. Поцейбічний фінал настав за два роки до визволення Одеси від фашистів.
Деякі роботи митця нині можна побачити у кількох музеях України. Але більшість з них недосяжні для очей одеситів. Так, частину полотен з Одеського державного музею було вивезено ще у роки Другої світової до Бухареста. За «відлиги» М.С. Хрущова кордон перетнуло ще понад 50 робіт. Значна кількість етюдів опинилася у Варшаві. Багато робіт, архівних документів загубилося в Росії.
Видавництво «Астропринт» свого часу зробило добру справу – випустило у світ альбом «Крихацький Володимир Гаврилович. 1877 – 1942». Автор та упорядник Юрій Смаглій. Видання альбому стало можливим завдяки онучці художника – Ользі Борисівні Менайловій-Бамській, котра надала численні документи, спогади, ілюстративний матеріал.
