17 липня 2016 року виповнилося 170 років від дня народження видатного вітчизняного мандрівника та вченого Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая.
Впродовж тривалого часу російська та радянська історіографія називала його не інакше як «выдающимся русским ученым-этнографом и путешественником». Це було типовим явищем. Та архівні документи спростовують цю упереджену інтерпретацію фактів.
Один із пращурів майбутнього вченого Охрім Макуха був курінним отаманом Запорізької Січі, а всі три його сини – Омелько, Назар і Хома разом з батьком боролися з польською шляхтою. Але середній син, Назар, закохавшись у чарівну шляхтянку під час облоги козаками польської фортеці, разом з нею переметнувся до супротивника. Брати вирішили викрасти з оточеної твердині перебіжчика. Проникнувши до ворожого укріплення, вони полонили Назара, але коли поверталися, натрапили на польську засідку. В сутичці Хома загинув, а Омелькові все ж вдалося доправити до свого табору зв’язаного Назара. Над зрадником влаштували суд, на якому головним обвинувачем був батько, який виніс синові найсуворіший вирок – засудив до смертної кари, яку сам привселюдно виконав.
Прапрадіда Маклая, сина Омелька, звали Степаном Макухою. Він був сотником у козацькому війську і змінив своє прізвище на «благородніше». А сталося це через те, що в 1772 році, під час одного з боїв при взятті Очакова, Степан зумів узяти в полон «високого» турецького командира – Сафар-бея. За бойові заслуги герой отримав від головнокомандувача російської армії фельдмаршала Петра Румянцева чин хорунжого. За клопотанням Румянцева Степану було даровано потомствене дворянство. І хто б міг повірити, що в юні роки Степан Макуха мав прізвисько «Махлай», що означало «недотепа». Проте коли постала необхідність підписувати казенні папери – вже в новій якості спадкового дворянина та хорунжого! – Степан Макуха вирішив «облагородити» своє прізвище й замінити неблагозвучне «Макуха» на «Миклуха», а «Махлая» — на не дуже зрозумілого «Маклая». Обидві частини прізвища Степан став писати через рисочку.
Батько відомого мандрівника та вченого Микола Ілліч народився в містечку Стародуб на Чернігівщині. Коли йому треба було дістатися Петербурга, за відсутністю коштів дійшов туди пішки. У столиці імперії йому поталанило: голодного, без копійки в кишені, його зустрів на вулиці Олексій Костянтинович Толстой, який сам у дитинстві жив у Ніжині і йому були добре знайомі вишиванка та картуз Ніжинського ліцею. Він допоміг хлопцеві вступити до Інституту корпусу інженерів шляхів сполучень і винайняв для нього квартиру. Пізніше О. Толстой познайомив Миколу Ілліча з Некрасовим та Герценом, з яким той подружився на багато років. Його старший брат Григорій навчався й товаришував з юним Миколою Гоголем. Григорій розповідав Гоголю сімейну легенду й до кінця життя був абсолютно переконаний, що саме вона була покладена геніальним письменником у основу одного з найдраматичніших епізодів «Тараса Бульби»!
Микола Ілліч був знайомий з творчістю Тараса Шевченка ще з 1842 року, тоді Олексій Толстой подарував йому рукописні списки поем «Гайдамаки», «Катерина», «Гамалія» і «Єретик». А коли почалося клопотання про звільнення Кобзаря із заслання, він вислав поетові 150 карбованців. Але поштовий переказ було перехоплено, а над Миколою Іллічем розпочалося слідство. В 1856 році його звільнили зі служби.
Микола Ілліч помер у січні 1858 року, сорока років від роду. Усі турботи про сім’ю лягли на плечі мужньої та розумної дружини покійного – Катерини Семенівни. Мати зуміла дати всім дітям вищу освіту.
Вона походила з мішаної німецько-польської родини: лікаря, учасника війни 1812 року, підполковника у відставці С.Ф. Беккера, зрусифікованого німця, і польської дворянки Лідії Шатковської. Цікаво, що Шатковські були ріднею Міцкевичів, а Беккери – Гете. Томики обох геніальних поетів – польського та німецького – Микола Миклухо-Маклай завжди возив із собою.
Освіту Микола Миколайович здобував у Петербурзі в гімназії та згодом в університеті, звідки його кілька разів виключали за протирежимні погляди. Побоюючись арешту, юнак на згадку про предка додав до прізвища слово Маклай і з таким паспортом виїхав до Німеччини, де закінчив філософський факультет Гайдельберзького університету, а потім здобув медичну освіту в Йенському та Лейпцизькому університетах. Ставши науковцем, він здійснив десять подорожей до Філіппін, Малакки, Австралії, Нової Гвінеї.
У 1873 році Катерина Семенівна виконала заповіт чоловіка, який мріяв після виходу на пенсію придбати невеличкий маєток в Україні і решту років прожити «в краю соняхів і калини». Катерина Семенівна купила маєток у Малині і з синами Сергієм і Михайлом та донькою Ольгою переїхала туди на постійне мешкання.
На запрошення матері приїхати до Малина Миклухо-Маклай обіцяє зробити це 1877 року. Та цим намірам судилося збутися лише в 1886-му. У листі до брата Сергія Микола Миколайович повідомляв, що з Порт-Саїда він наприкінці квітня прибуде до Одеси, а звідтіля «з небагатьма речами дістанеться Києва й Малина».
Після десятиденного перебування в Одесі Микола Миколайович на початку травня дістався до Малина. Там мандрівник пробув понад два місяці. Вивчав побут, звичаї, традиції місцевого населення, захоплювався народною творчістю, досліджував багатий тваринний і рослинний світ краю, цікавився історією древлян.
До останніх днів свого життя видатний вчений цікавився Малином, рідними і знайомими. Нестатки і тяжка хвороба підірвали здоров’я М.М. Миклухо-Маклая. Він помер у квітні 1888 року і похований в Петербурзі на знаменитих Літературних містках Волкового кладовища, поряд з могилою батька.
У приміщенні Малинського лісового технікуму створено музейну експозицію, яка розповідає про подвижницьке життя Миклухо-Маклая, його родину та малинський період життя. У 1986 році в центрі Малина вченому встановлено пам’ятник. Пам’ять про видатного вченого і людину живе серед вдячних нащадків. Двічі до Малина – в 1980 та у 1988 рр. – приїздив онук великого вченого Роберт Миклухо-Маклай, який мешкає в Австралії.
На запитання кореспондента газети «Сідней Морнінг Гералд» у 1884 р., хто він за національністю, Миклухо-Маклай відповів: «Моя особа є живим прикладом того, як щасливо з’єдналися три одвічно ворожі сили. Палка кров запорожців мирно злилася з кров’ю їхніх, здавалося, непримиренних ворогів – гордих поляків, розбавлена кров’ю холодних німців».
Російська імперія взагалі була злою мачухою для цього видатного українського мандрівника, вченого й гуманіста зі світовим іменем.
«На Русі, коли ми простежимо історію Російської держави від Івана Грозного до наших днів, відкинувши хіба що добу Петра I, – писав Микола Миколайович, – не допускалося під страхом смерті чи тюремного ув’язнення не тільки мати іншу думку, а навіть сумніватися в чомусь такому, що було усталеним і прийнятим у державі. Дика азійська орда з її лютою жорстокістю, зневагою цінностей духовних і поділом суспільства на рабів і вождів принесла й укоренила на віки в Російській державі становище, коли право думати діставали тільки ті з нижчої суспільної верстви, хто, думаючи, у своїх міркуваннях угадував бажання вождя».
Девіз свого родового герба – «Чистий, як лебідь. Ось моя доля» – Миклухо-Маклай з чистою совістю проніс протягом свого короткого, але надзвичайно насиченого подіями життя.
