Могутній духовним і фізичним здоров’ям чолов’яга, невтомний шукач нового, оптиміст і романтик, справжній (а не «святіший Папи Римського») патріот України, він ось уже піввіку відіграє одну з найпомітніших ролей у культурному житті Одеси та українського Причорномор’я загалом, до яких прикипів душею після відомого переселення сюди українців з Холмщини (нині – територія Польщі).

Тісне спілкування молодого інженера морських портів з такими непересічними особистостями, як археологи Феодосій Камінський та Іван Черняков, поети Валентин Мороз, Борис Нечерда, Василь Сагайдак, художники Олег Соколов та Михайло Божій, дослідники літератури Григорій Зленко та Євген Прісовський, істотно вплинуло на формування у Тараса Максим'юка (а саме про нього мова) залюбленості в край, що став для нього рідним, у сиву історію Чорноморських степів, нерозривно пов’язану з історією українського народу. А звідси – потяг до збирання, як влучно визначив сам Тарас Іванович, Україніки: рідкісних літературних видань, періодики ХІХ початку ХХ століть, листівок, поштівок, картин (чого тільки варте унікальне панно раннього Михайла Жука «Біле і Чорне» – своєрідне уособлення національного метафоричного символізму), значків, знаків, медалей, монет тощо. Свого часу відомий наш письменник Григорій Зленко сказав:

– Такі люди у прагматичній Одесі – унікуми, адже колекціонерство на штиб Максим’юкового – то відмова собі в багатьох інших потребах, по суті, самозречення в ім’я духовної скарбниці українського народу.

За п’ятдесят років колекціонування Україніки її матеріали з великим успіхом демонструвалися у Києві, Харкові, Одесі, Запоріжжі, Болграді, Очакові, Каневі, багатьох інших містах України, а також у Галаці (Румунія), Нью-Йорку і Чикаго (США). Сьогодні в зібранні чітко виокремлюються кілька тематичних напрямів. Серед них, зокрема, Одеська Шевченкіана, що включає в себе матеріали з 1840-х по 2014-й роки: прижиттєві видання творів поета; книги, журнали, газети ХІХ – початку ХХ століть, які стосуються різних аспектів Шевченкового життя; живопис, графіка, скульптура, кераміка, поштові листівки, марки, фотографії, медалі, плакати, афіші. Власне ця експозиція є ключовою в колекції, її наріжним каменем, що й наштовхнуло Максим'юка на ідею створення в Одесі музею «Тарасів дім». Глибоко осмисливши творчу й матеріальну концепції масштабного проекту, він окреслив думки з цього приводу в реальні і конкретні пропозиції, котрі вже кілька років поспіль намагається донести до перших керівників регіону і заручитися їх підтримкою у благородній справі. Але, як часто у нас буває, всі нібито й кажуть «так», та хоча би зрушити цю справу з місця не поспішають. Інший, певне, махнув би рукою. Тільки не Тарас Іванович з його не знищеним оптимізмом, доброю душею, вірою в людей, зрештою в те, що за чорним завжди йде біле…

На закінчення статті з нагоди п’ятдесятиріччя колекціонерської діяльності заслуженого працівника культури України Тараса Максим'юка хочу знову звернутися до думок письменника Григорія Зленка з цього приводу:

– На моє тверде переконання буде неспокутим гріхом перед сьогоднішньою і завтрашньою Україною, перед майбуттям Одеси, де до розуміння краси й величі української мови та мистецтва неодмінно прийде щонайширший загал, якщо феноменальна колекція Тараса Івановича Максим'юка не стане музейним набутком… У комерційно-кооператорсько-приватизаційному захваті не забудьмо про примат духовного. Без нього нам дорога одна – в печеру первісної людини…