«На світанку
І, думаючи про диво,
Рукою обпаленою сонце дістати
І людям його в подарунок віддати».

Сергій Островой

Ці слова повною мірою відображають особистість Олександра Альбертовича Бедікяна, неординарної, світлої людини, з душею великою як світ, наповненою любов’ю до людей. 

Альбертович, як його називали учні, працював у Будинку творчості школярів міста Чорномор­ська, був Учителем, Вихователем, Наставником, Другом, який умів слухати й чути, співпереживати, навчати, співати, писати й читати вірші, але головне – він умів переконувати й надихати інших на добрі справи, вселяти надію, довіряти й вірити. Для нього вчинки завжди були важливіші за слова.

Людина жива пам’яттю про неї. Соратники Олександра Альбер­товича зі спортивно-оздоров­чого туристичного клубу «ГАЛС», що в Овідіопольському районі, вирішили вшанувати його пам’ять організацією тренувальних зборів в улюблених місцях друга і наставника. До маршруту карпатського збору належали сходження на вершини Говерлу, Петрос і похід по Чорногірському хребту, де зливаються воєдино небо і ліси, гори і долини, річки й озера, створюючи неповторну красу та велич навколишнього світу.

Двадцять три спортсмени віком від 11 до 61 року з Одеської області долучилися до походу. Всі вони різні за характером, але їх об’єднала любов до туризму, до того, чого не передати засобами людської мови, – те почуття, яке живе в душі й виражається словами «а я їду за туманом і за подихом тайги».Ядро групи склали вирослі та зміцнілі, загартовані в походах вихованці клубу. Керівник групи, Ігор Іванович Громюк, організований, розумний молодий чоловік, який зумів об’єднати незнайомих людей у колектив, де кожен мав свої обов’язки, де встановилися доброзичливі відносини на основі традицій клубу: здорового способу життя, взаємоповаги, взаємодопомоги, взаємовідповідальності.

Табір розмістився біля гірської річки, недалеко від підніжжя Говерли,  біля  притулку Козмещик. Поставили намети, кухню, обжилися. 

Тридцятого липня відбувся ранковий збір, на якому озвучено мету походу – сходження на Говерлу на спомин про Олександра Альбертовича Бедікяна.

В гори пішли всі, крім чергового. Ступінь підготовки людей у поході була різною. Але всі йшли, допомагаючи одне одному. З особливою любов’ю ставилися до 11-річного Богдана. Дві туристки поважного віку, які в молодості любили ходити в походи, підбадьорювали одна одну. Поруч із ними завжди знаходилися молоді люди, готові допомогти і підтримати.

До вершини дісталися всі. Спуск із Говерли був набагато важчий за підйом, але гумор, доброзичливість і взаємопідтримка допомогли подолати зарості чорниці, камені, вибоїни та ями.

У таборі нас уже чекав дуже смачний борщ. Зі втоми мандрівники наминали його із задоволенням, незважаючи на те, що овочі були порізані завеликими шматочками, бо, як виявилося пізніше, наш черговий, який побував на Говерлі багато разів, борщ варив уперше. Втім, для бувалого туриста винахідливість – річ незамінна. Рецепт приготування прочитав на упаковці томатної пасти, а овочі порубав сокирою, як йому було зручніше. Борщ зварений – товариші нагодовані та вдоволені.

На другий день молодь «збігала на Петрос» – другу за височиною вершину Карпат. Наші туристки «за 50» сходили в гірське село Лазещину. Повернулися пізно ввечері. Біля вогнища розповіли, що замовили панахиду за упокій Олександра Альбертовича, поговорили з місцевим священиком, який розповів про старовинний храм гуцульської дерев’яної архітектури, побудований на початку XVIII століття, а  також передав для нашої групи гостинці – продукти.

Щовечора група збиралася біля багаття. Ці хвилини в поході – найпотаємніші. Виблиски вогню вихоплюють із темряви замислені обличчя. Кожен думає про своє… 

У поході була одна гітара і двоє співців: Катя, мініатюрна, ніжна, лірична і Костя – великий, мужній і добрий, який співав і жартівливі пісні, і героїчні балади.

Вогнище під шатром зоряного неба, в оточенні лісу, зближає людей, дає можливість виразити себе, розкрити  свою особистість. В один із таких чудових вечорів Олег прочитав свої вірші: ніжні, глибокі, ліричні, які зачіпають найтонші струни душі. А відразу й не подумаєш, що цей хлопець з технічним складом розуму – такий лірик.

У поході кожна людина – як на долоні. За словами керівника  клубу Валі Аділевича Шукюрова, «туризм – найкращий спосіб соціалізації людини». Туризм учить жити в суспільстві. Це головна наука, яка завжди пригодиться в житті.

Другого серпня частина туристів поїхали додому, а інші залишилися, щоб пройти по Чорногірському хребту 40 кілометрів на вшанування пам’яті про вчителя, який водив дітей в походи, вчив берегти природу, хотів створити школу просто неба і писав казки, – Олександра Альбертович Бедікяна.