Своє п’ятнадцятиліття Олена Зав’ялевська з Познанки-Першої зустріла 26 червня 1941 року на копанні протитанкових ровів. Усіх дорослих і підлітків якраз мобілізували для будівництва системи оборони на плацдармі неподалік села, щоб зупинити ворожу техніку. Згодом працюючі селяни німим поглядом проводжали колони червоноармійців та валки біженців, які прямували в бік Одеси. Люди свою роботу не покидали. Лише ховалися в укриття, коли раптово налітали пікіруючі фашистські бомбардувальники, які, скинувши бомби, намагалися розстріляти з кулеметів усіх, хто потрапляв під вогонь.
Невдовзі, слідом за відступаючими радянськими військами, з’явилися й німецькі та румунські окупанти, які відразу встановили свої порядки. Місцевий люд змусили працювати на полях. Непокірних нещадно били нагаями. У сусідньому селі Гвоздавка-Друга фашисти влаштували гетто, куди зганяли з Одещини, Поділля та Молдови євреїв, яких там загинуло близько п’яти тисяч, а разом із ними й чимало українців із навколишніх сіл.
У березні 1944 року Оленка з радістю спостерігала, як втікали німці розбухлою від багнюки дорогою на Балту, покидаючи техніку та майно, а потім зустрічала наступаючих визволителів. Молодий лейтенант з Уралу, який квартирував у хаті Зав’ялевських, повідомив, що молодих дівчат скоро забиратимуть на примусові роботи. А перед цим усіх чоловіків, які могли тримати в руках зброю, призвали до армії. Пророчі слова офіцера збулися аж у серпні. Дівчину разом із подругою Тосею Байдиш відправили в Одесу.
– Я потрапила в робітничий батальйон, який слідом за наступаючими військами відновлював залізничні колії, – розповіла Олена Макарівна. – В першу чергу ремонтувалися магістралі, необхідні для маневру військ і доставки всього необхідного до лінії фронту. Командиром у нас був киянин Сергій Сергійович Соколов. Працювати доводилося під конвоєм, немов каторжникам. Годували не краще, ще й щодня проводили перекличку, щоб, бува, ніхто не дременув додому. Коли наші війська визволяли від ворога вже західні області, нас відкомандирували на Львівську дорогу, де ми відновлювали головні залізничні підходи до Львова і лінію від Львова на Перемишль. Наше спеціальне формування, попри відсутність кваліфікованих навичок, намагалося працювати ударними темпами. У червні 1945 року ми повернулися до Одеси. Якось усіх підняли по тривозі і направили в порт вивантажувати і відправляти в госпіталь тяжкопоранених бійців. Видовище, я вам скажу, не для слабких. Ще й сьогодні стоять перед очима скалічені жахливою війною люди: без рук і ніг, сліпі, безпорадні, зі спотвореними болем обличчями….
Восени дівчат і жінок відправили на лісоповал у Брянську область заготовляти шпали. Своїми тендітними руками вони вантажили важке дерево на вагонетки і вузькоколійкою доставляли на залізничну станцію. Лише в лютому 1945 року знову повернулися до Одеси. Жити доводилося у вагонах-теплушках, видавали по 600 грамів хліба та варили баланду. Щоб якось прохарчуватися, жінкам доводилося красти і продавати дошки.
Одного разу Олена із землячками з Бокового, Гвоздавки, Бобрика та Врадіївки зговорилися втекти додому. Два тижні переярками добиралися до рідних осель. Олена ще встигла переночувати і помитися, коли на світанку по неї приїхала міліція, а ось її товаришок заарештували ще на підході до їхніх сіл. Начальство влаштувало суд, але біглянки сміливо сказали, що не бояться опинитися за колючим дротом, бо їхнє теперішнє становище мало відрізняється від тюремного. На щастя, всіх помилували….
З поверненням до рідної Познанки Олена знову стала працювати в колгоспі. Будучи неграмотною (бо жодного дня до школи не випало ходити), зуміла опанувати механізаторську справу (після війни чоловіків бракувало) і шість років трудилася на гусеничному тракторі. Потім була нормовичкою, доглядала худобу. У 1950 році вийшла заміж за місцевого, на два роки молодшого парубка Івана Павловича Байдиша. Чоловік був трудягою з трудяг: мало не з дитинства працював воловником, скотарем, фуражиром.
Спочатку в родині Байдишів знайшлося двійко донечок – Маруся й Галинка. Найменшу дитину – синочка Віктора – Олена Макарівна народила дорогою на бурякопункт Заплазького цукрового заводу. Ця оказія сталася 1958 року. Вагітна жінка ще встигла навантажити цукровим буряком кількатонну автівку, а вже дорогою пологи в неї прийняв переляканий шофер. Хлопчик, на радість батьків, народився здоровим. Як зауважила старенька, у ті часи жінки часто народжували в полі, бо потрібно було тяжкою працею заробляти трудодні.
Сьогодні напрочуд бадьора та жвава, з прекрасною пам’яттю 90-річна бабуся Олена Макарівна Байдиш тішиться багатьма онуками і правнуками, які часто її відвідують. Вміє гарно читати й писати, бо вивчилася грамоти разом зі своїми дітьми, коли ті відвідували школу. А ще кохається у квітах, яких саджає чимало у своєму дворі, та сумує за чоловіком, із яким прожила довге і попри нужду та поневіряння прекрасне життя.
