Старшого сержанта 28-ї Окремої механізованої бригади Руслана Довганюка (позивний «Овідій») боронить не лише броня його сталевої машини, а й досвід пройденого у складі першої тактичної групи другої механізованої роти від Красногорівки до Докучаївська бойового шляху.
Руслан не міг байдуже дивитися, як вороги шматують рідну землю, пішов до військкомату. І з третьою хвилею мобілізації «Овідій» потрапив на війну.
– Я мав бути на передовій. За покликом козацького духу. Потрапити до танкового батальйону мені допоміг наставник, майор Сидоренко. Досвіду мені бракувало, доводилося навчатися на ходу. У мене було обмаль часу, але вдосталь віри та упевненості у власних силах, – каже він.
– Ніколи не забуду, як ми копали свій перший бліндаж. Під мінометним вогнем ми поспіхом заривалися в землю, рятуючи своє життя. А за декілька днів виступили в перший бій із ворогом, – згадує вояк.
– Чи страшно мені? – на хвильку замислюється Руслан. – На війні завжди страшно. Не бояться лише мертві. А коли в тебе, вже обстріляного, втрачається почуття самозбереження, стає ще страшніше. Добре, коли поруч друзі – мій екіпаж. Мені особисто з друзями пощастило. Це оператор-навідник Роднюк та механік-водій Понамарчук. І наш тодішній командир – полковник Анатолій Володимирович Мишанчук, який у тих складних умовах нас навчив мистецтва танкового двобою.
Коли Русланові було лише 13, в автокатастрофі загинув його тато. Мати виховувала братів, Руслана й Андрія, самотужки. Лариса Петрівна пишається своїми дітьми. Обидва стали захисниками країни. Молодший, Андрій Довганюк, зараз служить у спецпідрозділі ГУНП «Шторм» і несе службу в зоні АТО. А «Овідій» командує танком у легендарній 28-й ОМБр і готується знов повернутися на передову.
Невдовзі Руслан із дружиною очікують на поповнення у своїй родині. Разом з усіма друзями, бойовими побратимами побажаємо його родині миру, любові й Божого благословення!
♦Наш кор.
