Лауреат багатьох літературних премій місцевого та всеукраїнського рівня Олекса Різниченко (Олексій Сергійович Різників) народився 24 лютого 1937 року в тому краї, де черпали снагу та натхнення вірні сини України Іван Дзюба та Василь Стус. Метричне свідоцтво ювіляра видане у місті Єнакієвому Донецької області.
На дитинство хлопчика з робітничої родини припали лиховісні й тяжкі роки. Довелося залишити голодний, зруйнований фашистами Донбас та переїхати до Первомайська на Південному Бузі, що в ті повоєнні роки входив до складу Одеської області. Тут почав ходити до школи. Ще в молодших класах у допитливого меткого хлопченяти прокинулося зацікавлення до красного письменства. Першого вірша надрукував у місцевій газеті «Прибузький комунар» 1952 року.
Жага творчості й навчання покликали вже юнака до овіяної морськими вітрами і легендами Одеси. Тут Олекса успішно закінчує театрально-технічне училище і одержує направлення на батьківщину корифея українського театру Марка Лукича Кропивницького.
Роки розвінчування культу особи та пов’язаних з цим злочинів, зокрема проти українського народу, вплинули на формування світогляду юнака, спричинили до переосмислення моральних цінностей. Олекса стає на шлях безкомпромісної боротьби проти компартійної диктатури як основи політичного устрою тодішнього СРСР.
Олексу заарештовують. Три місяці слідства, під час яких народилися такі поетичні рядки:
Я винен тим уже, що українець,
І ця вина з народження моя.
Роки перебування у мордовських таборах не змінили його світогляду й переконань. З тим і повернувся до Одеси.
…У другій половині шістдесятих років у держуніверситеті ім. І. Мечникова було створено хор, основним репертуаром якого стали українські народні пісні і популярні твори вітчизняних авторів. Колектив швидко набув визнання як в Одесі, так і далеко за її межами. Студенти та викладачі, що входили до його складу, робили вагомий внесок у розвиток національного пісенного мистецтва. Серед хористів, студентів і молодих викладачів викликають інтерес заборонені літературні видання і твори «самвидаву», які поширювали (будучи й самі авторами віршів та прози) С. Караванський, В. Стус, Н. Строката, Г. Могильницька, О. Різників, плекаючи ідеї демократії, національного самопізнання.
Це не на жарт занепокоїло КДБ. Розпочалися нові арешти. В Олекси Різникова саме готувалася до видання книжка, якій тоді не судилося побачити світ. Пам’ятаю, коли доля мене привела до одеського державного видавництва «Маяк» на роботу, то, у процесі ознайомлення зі специфікацією книгодруку, став переглядати старі перспективні плани. І натрапив на прізвище, що фігурувало у нещодавньому судовому процесі, в результаті якого Одеський обласний суд визначив міру покарання за «антирадянську діяльність» вчителеві школи робітничої молоді Різникову Олексієві Сергійовичу п’ятьма з половиною роками позбавлення волі.
Повернувся з таборів 11 квітня 1977-го. Зберігся запис Левка Лук’яненка у нотатнику Олекси Різниченка, зроблений у Києві, на Всесвітньому форумі українських поетів «Золотий гомін».
«Слава нашій невмирущості! Сьогодні зустрів Олексу Різникова, однокашника з уральського концтабору № 36, і його посивіла голова понесла уяву в далеку чужинецьку неволю, - паркан, колючий дріт і добра посмішка Олекси.
Слава Богу, що мрії про волю України починають втілюватися в життя і над тюремними стражданнями починає підноситися радість національного відродження.
Дай Боже, тобі, друже Олексо, творчого натхнення і успіхів на славу тобі і радість усім нам.
13 вересня 1990 року.
Л. Лук’яненко.»
«Чомусь у в’язниці, у камері, у концтаборі писалися сонети», - згадує сьогодні сам Олекса Сергійович. – Але мені видавалося, що чотири чи п’ять рим, характерних для канонічного сонета, - це недопустима розкіш, недозволена ув’язненому поетові, як, наприклад, обід з одеських ресторанів «Україна» чи «Київ». Це ж як у гітари п’ять чи сім струн – розкіш, у скрипки чотири – розкіш. Паґаніні зумів зіграти на одній струні не згірш, ніж деякі маестро на чотирьох. І тому я, маючи якусь природню звичку обмежувати себе ще більше, ніж мене хтось обмежив, вирішив свідомо порвати оті дві-три зайвих «струни», залишивши собі лише дві.»
Так і народилися сонети з двома римами, які сам поет жартома називає «своїм двострунним гралом».
Сонети (чи сонетони) Олекса Різників передрукував десь у 80-х роках минулого століття. Дав на перегляд поету Дмитру Кременю. Той написав схвальну рецензію з рекомендацією надрукувати. Але на той час про це годі було й думати. Колишнього політв’язня навіть районна газета «Прибузький комунар» десять років не друкувала.
Олекса приїхав з Первомайська до Одеси, міста своєї юності. Зайшов до видавництва «Маяк». У редакції художньої літератури працював випускник одеського філфаку Микола Суховецький. Вирішено було здавати рукопис під зміненим прізвищем. Так з’явився у поетичному розділі перспективного плану автор Різниченко.
Книжка «Озон» побачила світ навесні 1990 року, коли її автор був уже реабілітований. А в грудні Олексу Різниченка було прийнято до Спілки письменників України.
Друкуватися стало легше. Але виникло нове питання – кошти. Та попри усі труднощі, нові книжки з’являються. В «Українському письменнику» - «Терновий вогонь», у Броварському видавництві – «Наодинці з Богом», в одеському «Друку» - «Двострунне грало». А ще Олекса Різниченко автор книжки есеїв «Спадщина тисячоліть», словника омонімів «Одноримки». Творчий політ триває.
На письмовому столі чекає нова робота. З роси і води Вам, Олексо Сергійовичу.
