Українські жінки завжди славилися не лише своєю вродою, а й твердим характером та силою волі. Тож не дивно, що сьогодні вони перестали бути просто тилом для своїх чоловіків, а нарівні з мужчинами захищають країну, полишаючи вдома дітей та затишок рідних осель.
Хтось із них стріляє, хтось подає медичну допомогу на полі бою, а хтось сповіщає рідних про найгірше...
Офіцер об’єднаного центру цивільно-військового співробітництва міста Сіверодонецька старший лейтенант Євгенія Шевченко вже півтора місяці в зоні АТО веде свою війну. Вона з жіночим терпінням і материнською любов’ю зігріває серця людей, які живуть під звуки вибухів, які забули, що таке мир та спокій.
– До АТО я служила в полтавському обласному військовому комісаріаті на посаді заступника начальника відділу фінансового забезпечення. Хоча мені до вподоби обрана професія й моя робота, але саме тут я відчула себе як ніде потрібною, на своєму місці. Не можна передати словами тих почуттів, які огортають тебе, коли в дитячому садочку десятки малюків допитливо дивляться на людей у формі. І ти розумієш: усе, що їм потрібно, – це щасливе дитинство, – каже Євгенія, і сльози бринять на її очах.
На неї саму вдома чекає маленький син, якому мама пообіцяла повернутися якнайшвидше.
– Нині у нас одне завдання – боронити Батьківщину. Як на мене, жінка потрібна не лише в нашому центрі, а й взагалі у Збройних силах, адже не кожен чоловік і не завжди може підійти до справ із такою відповідальністю й самовіддачею, як можемо ми, – вважає Євгенія Шевченко.
♦Наталія ЗАДВЕРНЯК,
♦Дмитро ЗАВТОНОВ
