Попід Бобриком-Першим тихо жебоніє річка Кодима, обрамлена вербами та яворами. До її берега туляться городи, на яких росте і квітує все необхідне для родинного щастя. Біліють хатки, заквітчані пишними садочками. В одній з них, у родині інваліда-фронтовика, педагога Олексія Яковича Горбатюка і вчительки Ксенії Мусіївни Турунди 6 березня 1947 року народився син Аркадій. Дуже зраділи появі братика старші сестрички – восьмирічна Тамара та п’ятирічна Люся.
– Моє народження було наслідком великого кохання, – розповів Аркадій Олексійович. – Мій батько, призваний до лав Червоної армії в березні 1944 року, пройшов з боями Яси, Угорщину, озеро Балатон. У грудні, коли точилася запекла битва за Дукельський перевал, що на польсько-словацькому кордоні, зазнав тяжкого поранення. Його, скаліченого й непритомного, помітив друг дитинства, санітар Юхим Мацієвський. Не полишив помирати земляка – відправив до шпиталю. Мати, не отримавши від чоловіка жодної звістки, звернулася аж до Наркомату оборони і лише тоді дізналася, де він знаходиться. Написала листа, на якого батько відповів, що скалічений і не хоче бути для неї тягарем. Після лікування трудитиметься в інвалідній артілі.
«Нехай ти без обох ніг та рук, але з головою, це буде для сім’ї велике щастя. Ти живий, ото будеш нам порадами допомагати», – написала з надією згорьована мати. І невдовзі, у червні 1946 року, зустрічала свого коханого чоловіка, хоч і на милицях, але живого...
Лишень зіп’явшись на ноги, малий Аркадій бігав із вудкою стежечкою через город аж до річки, вмощувався над берегом і ловив рибу, якої в річці було вдосталь. Підрісши, став для батька, в якого не було однієї ноги і кількох пальців на руці, справжнім помічником.
Злиднями та нестатками пам’ятне для Аркадія Горбатюка повоєнне лихоліття. До того ж у родини відшматували частину городу, бо господар, у якого ще ятрилися рани, не міг працювати ні у школі, ні в колгоспі. Жили на вчительську зарплату матері, годувалися з урожаю, вирощеного на залишеному їм клаптику землі. Виручала й корівчина Калина.
Аркадій, попри непосидючість і бешкетний характер, старанно здобував освіту. Навчання йому давалося легко. Школяр Горбатюк особливо любив історію, літературу й математику.
Допитливий підліток полюбляв слухати оповідки батькових братів Андрія та Федора, які були учасниками російсько-японської кампанії і ще встигли повоювати на фронтах Першої світової війни. Молодші дядьки Петро і Антон ділилися спогадами про буремні довоєнні часи, розкуркулення, голодомор та ГУЛАГ. Його геройський дід Яків Сильвестрович брав участь у російсько-турецькій війні 1874-1878 років, помер на схилі літ голодного 33-го. По материнській лінії Аркадій Олексійович – нащадок Турбаївських козаків, що повстали проти кріпацтва у 1789 році. Частину їх було переселено у причорноморські степи. Про це часто згадував його столітній дід Мойсей Юхимович Турунда.
Докладніше про свій родовід А.О. Горбатюк розповів у сімейній хроніці «Без ретуші і прикрас», охопивши майже три століття історії.
По закінченні Бобрицької середньої школи юнак вирішив вивчитися на медика. Вступати до вузу поїхав аж у Вінницю. Але не склалося. Тож у жовтні 1965 року Аркадій влаштувався робітником на завод «Автоелектроапаратура» у селищі Сутиски, що на Вінниччині. Відслуживши в армії, вступив до Одеського педінституту на фізико-математичний факультет. Пообіцяв батькові, якому залишалося небагато жити, продовжити вчительську династію.
На другому курсі студент Горбатюк одружився з чарівною землячкою з Бобрика-Другого Галиною Георгіївною Лук’яновою, яка навчалася в медінституті на окуліста. Невдовзі у них народилася старша донька Ольга.
Опанувавши вчительську науку, Аркадій Олексійович поїхав за направленням до Миколаївського району. Відпрацювавши відповідний термін, подався з сім’єю до Любашівки. Тут народилася донечка Оксана. Спочатку педагог трудився директором вечірньої школи робітничої молоді, потім – учителем математики у СШ №2. Згодом очолив НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів-ліцей» у Любашівці. Його трудова біографія триває й понині.
Аркадій Олексійович Горбатюк ніколи не нарікав і не нарікає на свою вчительську долю, бо знає, що цю роботу повинен виконувати саме він, як і його батьки.
