Тридцять першого березня 1944 року радянські війська вийшли на Шайтанську гору, що на лівому березі річки Тилігул. Артилерія відкрила вогонь по ворожих позиціях, розташованих на пагорбі над Великою Василівкою. Цілу добу велася канонада з обох боків. Селяни поховалися у погреби.
Той день добре запам’ятався 89-річній Марії Наумівні Коростій-Дембіцькій. Солдатів-визволителів, котрі розквартирувалися по селянських хатах, щоб обігрітися після крижаної води, радісні люди частували чим могли. Наступного дня воїни знову рушили в наступ.
Звільнене від німецько-румунських окупантів село поступово оговтувалося. Люди готувалися до посівної. Техніки не було. Тому загромаджувати поле довелося жінкам, які впряглися в борони.
…Старожилка зі щемом у голосі розповіла про жахливе окупаційне життя, яке розпочалося зі вступом німців у село в липні 1941 року. Їй якраз виповнилося 14 літ. Жителів відразу зігнали до школи. Німці представили двох румунів і трьох запроданців, наказали коритися цій владі. І попередили: хто не буде ходити на роботу – розстріл, кого впіймають вночі або в кого побачать у вікні світло, то також скарають.
Жандарми ташувалися в сусідньому Шелеховому, за 10 кілометрів від Великої Василівки. Їм допомагав поліцай із місцевих – Степаненко, який, на щастя, землякам зла не коїв.
Марія Коростій, яка до війни закінчила шість класів, та інші підлітки нарівні з дорослими працювали в полі. Окупанти забирали вирощене до зернини, а людям, які навіть запах свіжоспеченого хліба забули, доводилося виживати за рахунок того, що вирощували на власних городах. Часто молодь гонили під Одесу працювати на якогось пана. Два тижні юнаки й дівчата гнули спини в полі. Варили куліш і заїдали принесеними з дому малаями. Неподалік їхнього польового стану утримувалися євреї, яких майже не годували. Нещасні вимирали від тяжкої праці. Якось худюще дитинча підповзло і попросило їсти. Йому насипали в долоньку каші. Не встигло воно й крихти з’їсти, як надибався поліцай, який забив нещасне нагаєм до смерті.
У серпні німці пригнали в село сотні дві полонених червоноармійців. Тримали в колгоспній коморі та у підвалі. П’ятьох молодих дівчат примусили варити їм їжу. З харчів були два кілограми гороху на п’ять відер води. Оту баланду не всі могли їсти. Тоді жалісливі дівчата зварили суп із власних продуктів, але охоронці змусили його вилити. Однієї ночі знесилених від голоду солдатів розстріляли…
Після визволення села відчинила двері сільська семирічка. Закінчивши її, Марія подалася в Ананьїв, вирішивши стати вчителькою. Студентам педучилища давали по півкілограма хліба на день. Дівчина від кожної пайки відрізала по сто грамів і щотижня відносила додому, щоб батькам допомогти. У 1946-1947 роках село голодувало, але не так, як у 33-му.
– Після закінчення педучилища мене направили працювати на Галичину, – повела далі мову бабуся. – Було нелегко самій, та я не скаржилася. Потім учителювала в Романівській школі Ананьївського району. А згодом перебралася в рідне село. В той час з війни поверталися браві солдати з орденами і медалями на грудях. Я в одного чорнобривого закохалася до нестями, але він був уже одружений, і щоб не розбивати сім’ю, я ту таємну любов пронесла через усе своє життя.
Марія Наумівна Коростій-Дембіцька мешкає сьогодні у старенькій, як і вона, хатинці, що тулиться майже на околиці села. Порається в саду і на городі. Місцеві школярі приходять їй на допомогу. Одиноку старість бабусі скрашують відвідини, хоч і нечасті, її колишніх учнів, а ще спогади про яскраві миті її довгого життя та неподілене кохання.
