Куди подівся «Перебендя» Дерибаса

Автор двотомного видання «Старая Одесса» Олександр Михайлович Дерибас згадував, як до його батька, редактора франкомовної газети «Journal d’Odessa» Михайла Феліксовича, приходили «на вогник» шанувальники українського слова. Серед них був і нащадок козацького ватажка, три полки якого брали участь у здобутті турецької фортеці Єні Дунья, Василь Іванович Білий.

«Хто з одеських містян не пам’ятає цього дивакуватого чоловіка, білого, як його прізвище, котрий працював секретарем міської управи, а згодом був власником книгарні на Дерибасівській після кончини брата», – писав О.М. Дерибас.

Книжки в Одесі користувалися великим попитом. Книгарні торгували спочатку лише підручниками. Потім у продажу з’явилися література з історії, белетристика російських авторів. Кожна книгарня утримувала «біб­ліотеку для читання», тобто відділ, де будь-яку книжку можна було взяти на прочитання, залишивши грошову заставу, одержати абонемент, сплачуючи за кожний день незначну суму.

При деяких крамницях були відкриті «кабінети новин». Тут за плату пропонували свіжі газети, часописи. У крамницях переважали зарубіжні, здебільшого французькі, книжки та часописи. Вони були дешевшими за російські, бо за відсутності залізниці до 1865 року довезення книжок з Петербурга, Москви, Харкова на возах жахливими шляхами обходилося дорожче, аніж доставляння морем із Марселя, Генуї та інших європейських міст. А ще слід пам’ятати, що читачами книжок та часописів були люди, які вивчали, наприклад, французьку мову раніше, аніж російську.

Одного вечора Василь Іванович Білий забіг до Дерибасів із невеличкою книжечкою, віддрукованою у Петербурзі. Книжечка з друкарні Є. Фішера привертала увагу своєю незвичайністю. На фронтиспісі її був намальований сліпий кобзар із поводатарем. До читача просилися віршовані рядки мовою пригнобленого народу Подніпров’я. Усього вісім творів…

– Послухайте, добродії, що нам привезли зі столиці, – звернувся Василь Іванович, ледве привітавшись, до господаря та кількох вусатих чоловіків, що сиділи за столом.

– Може, спершу кави по-турецькому? – запропонував Михайло Феліксович. – Теж щойно зі Стамбула.

– Зачекайте, хай остигне трохи.

Василь Іванович декламував майстерно. Окремі фрази він підкреслював промовистими жестами правої руки.

Вітер віє-повіває,

По полю гуляє.

На могилі кобзар сидить

Та на кобзі грає.

Кругом його степ, як море

Широке, синіє;

За могилою могила,

А там – тільки мріє.

Сивий ус, стару чуприну

Вітер розвіває…

– Та це ж «Перебендя!», – стрепенувся купець Семен Яхненко.

– Еге ж, «Перебендя»!

– А що таке «перебендя», – прошу пояснити, – звернувся до товариства Михайло Феліксович.

– У Подніпров’ї так називають балакучих людей. Автор цієї книжечки назвав так старого кобзаря, – пояснив Яхненко.

Василь Іванович знову нахилився над розкритою книжечкою.

…Тяжко-важко заспіває,

Як Січ руйнували…

Господар замислився.

– Мій батько народився у Тузлах. Найнадійнішою нянькою був у нього старий козак. Він вистругував хлопчикові дерев’яні шаблі, списи. Звідтіля наш дядько Йосип здійснював наскоки на фортецю Єні Дунью. Після війни Тузли стали власністю мого батька. Для потреб православних родин він спорудив церковний храм. Той храм став окрасою всього краю…

…Минуло понад три десятиліття. Одного дня до редакції часопису «Journal d’Odessa», беззмінним кер­маничем якого лишався Михайло Феліксович Де­рибас, зайшов чоловік середнього віку і чистою французькою мовою відрекомендувався: «Еміль-Александр Дюран-Гревіль». Він працював викладачем французької мови у Петербурзі. Повертається на батьківщину через Одесу, бо хотів з вікна залізничного вагона подивитися на ті степи, що дали світові Тараса Шевченка. З поетом його познайомив колись Іван Тургенєв.

Француз за порадою Івана Сергійовича вивчив українську мову. Для цього йому вистачило кількох місяців. Він показав редактору французького видання в Одесі, яке відоме і на берегах Сени, переклади Шевченкових творів «Нащо мені чорні брови», «Садок вишневий коло хати», уривки з поем «Гамалія», «Катерина», «Мар’яна-черниця».

Очільник французького видання в Одесі попросив у перекладача дозволу на публікацію. Дюран охоче пристав на це. І залишив копії перекладів у Михайла Феліксовича.

Після виходу у світ празького видання «Кобзаря» Дюран опублікував у паризькому часописі «Revue des Deux Mondes» («Огляд двох світів»), 1876, т. 15 розлоге дослідження «Національний поет Малоросії Шевченко», в якому викладено цікаві факти його життя і творчості, дано високу оцінку поемам «Наймичка», «Єретик», «Гайдамаки», «Марія» та іншим творам. Французький літературознавець і перекладач писав, що Тарас Шевченко настільки величний, що слава його поширилася країнами Європи.

Цю статтю шанувальники Кобзаря прочитали в Одесі. Книгарні одержували французькі часописи, і «Огляд двох світів» не був винятком. Праця Е. Дюрана, як пізніше напише Іван Франко, була навіяна щирою симпатією до Шевченка й до підневільної України в цілому, і була чи не найліпшим у ті часи джерелом інформації для франкомовної інтелігенції про українського поета.

Варіант статті під назвою «Південноросійський поет» був опублікований у Великій Британії (літературний тижневик «All the Year Round», 1877).

І Михайло Феліксович, відчуваючи, що йому вже недовго топтати ряст, наважився перекласти французькою улюбленого «Перебендю». Шкода, що сучасні дослідники цей переклад іще не знайшли – ані в архівах родини Дерибасів, ані на сторінках багаторічних комплектів газети «Journal d’Odessa».

 

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті