«Наша Нятко!»

Десять років подарувала Одесі визначна акторка українського театру та кіно Поліна Мусіївна Нятко (Табачникова). У нас вона грала ролі у Першому робітничо-селянському театрі імені Івана Франка (нині театр ім. В. Василька), її запрошували зніматися у фільмах на кінофаб­риці. На одеській сцені вона зіграла багато ролей з п’єс української класики, зокрема за творами Тараса Шевченка. Наприклад, роль доньки вільшанського титаря в інсценізації Леся Курбаса «Гайдамаки». У фільмі Івана Кавалерідзе «Коліївщина» (1933 рік), де було теж використано поему «Гайдамаки», зіграла цю ж роль.

Цікаві спогади про матір, як вона ставала улюбленицею глядацької публіки, залишила молодша донька видатної акторки Світлана Ісаївна Табачникова:

– Мама зовсім не збиралася з юних літ «іти в акторки». Шіст­надцятирічною вона закінчила комерційне училище і пішла працювати бухгалтером. Коли вона уперше принесла додому зарплатню, батько, котрий усе життя пропрацював сторожем, заплакав: після десятиліть ревної служби його зарплатня була на три рублі меншою, аніж у доньки.

Одного разу подруга запросила Поліну на вечірку, де грали у фанти. Програвши, вона повинна була щось прочитати напам’ять або заспівати. Дівчина подумала трохи і прочитала уривок зі вступу до поеми «Сон».

…А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так, із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі...

Після вечірки до неї підійшов незнайомець і сказав:

– Полінко, ви диво. Вам треба вчитися на артистку. Ви обов’язково повинні вступати до музично-драматичної школи Миколи Віталійовича Лисенка. У вас здібності.

Коли Поліна вдома розповіла, чим їй радять займатися, її мама сплеснула руками і вигукнула:

– Боже, та що ж це таке – артисткою!? У нашій родині не було непутящих!

Слова про акторські здібності запали в душу дівчини. Поліна потихеньку почала готуватися до випробування. У вересні потай від мами випросила у батька дозволу здавати вступні іспити. Пообіцяла, що перейде навчатися на вечірнє відділення, а роботу не полишатиме.

– Лише щоб мати не знала! – мовив батько і пригрозив пальцем.

У приймальній комісії за столом сиділо троє. Івана Мар’яненка Поліна упізнала одразу.

Коли Поліну запитали, що вона підготувала, відповіла: читатиме вірші Тараса Шевченка.

Дівчина так зримо відтворила образ молодої матері з вірша «На панщині пшеницю жала», що усі члени комісії дружно зааплодували.

Випробування Поліна витримала. Та провчилася вона в школі М.В. Лисенка недовго. Її звабив своїм театром Лесь Курбас.

– А коли ваша мама дебютувала на сцені? – запитували доньку акторки.

– Її акторський дебют не на сцені, а в житті відбувся в роки громадянської війни. Влада на теренах України змінювалася часто. Мама з подружками вирішила поїхати з Києва до родичів у село, щоб урятуватися від голоду. Дістаючись до села, де родич подружок служив священиком, дівчата потрапляли до рук то червоних, то білих, то січових стрільців.

І от до села, де мешкав панотець, залишилася остання перепона – річка. Її дівчата потай від білогвардійців подолали човном. Вийшли з човна – і знову втрапили до рук золотопогонників. На допиті злякані подружки не могли промовити й слова, а Поліна виступила вперед і почала грати роль російськомовної панночки.

– Ми наділи це лахміття, бо тікали з Києва. Там – червоні.

Вона миттю придумала легенду про те, як вони, баришні із заможної родини, не захотіли залишатися у «червоному» Києві. Тому вони прямують до дядька, православного священика. Дівчина дуже упевнено зіграла роль. Їй повірили. Дівчат відпустили. Тільки встигли заспокоїтися – і втрапили до рук червоних. Перед роз’їздом щорсівців розігрується сцена, протилежна за змістом. Червоні їх теж відпустили. І навіть дали свого бійця, щоб по дорозі до дівчат ніхто не чіплявся.

…1933 рік. Випускник Київсь­кого художнього училища, Петер­бурзької академії мистецтв Іван Петрович Кавалерідзе захопився новим видом мистецтва – кінематографією. Він вирішує створити своєрідні «офорти до історії гайдамаччини» за мотивами творів Кобзаря. Перед собою він ставив завдання показати хоча б часточку історії багатостраждального народу України. 

Сценарії до цих фільмів він писав самотужки. Сценарист був і за режисера. Перший з фільмів не звуковий – «Злива». Далі готувалася звукова кінокартина на сім частин «Коліївщина». Підшукувалися виконавці ролей. На головні ролі були запрошені відомі актори з Києва, Харкова – Іван Мар’яненко, Данило Антонович, Олександр Сер­дюк. На епізодичні ролі запросили 

І. Твердохліба, П. Нятко – їх вже полюбили одеські театрали.

Завдання, поставлене перед По­ліною Нятко, не було несподіванкою. Роль коханої дівчини гайдамаки Яреми Галайди вона виконувала в театрі перед доброзичливою пуб­лікою. А тут роль доньки вільшанського титаря Оксани треба грати на майданчику перед незворушною кінокамерою. Це її бентежило.

…Вони знову зустрілися. На кінофабриці.

Іван Мар’яненко у смушевій шапці задумливо походжав павільйоном, погладжуючи лівою рукою густі чорні вуса. Його правиця лежала на рукояті пістоля, застромленого за широкий пояс. Либонь, обміркував роль.

«Гонта!» – подумалось Поліні Мусіївні. Вона вгадала.

Мар’яненко одразу упізнав «утікачку» з Києва. 

– Радий вас бачити, Поліно! Будемо зніматися? Це ж чудово! Кого ви граєте, Оксану? Я запам’ятав вас іще з тієї зустрічі на вступних. Ви тоді дуже природно зіграли молоду матір, жницю на панщині. А потім… Коли театральний художник Бурачек запропонував вам розіграти сценку пожежі, то й зовсім вразили усіх. Пам’ятаю, ви кинулися з книжкою до вікна і, імітуючи переляк, закричали: «Пожежа! Горимо! Рятуйте, хто в Бога вірує!». Ви кричали так, що хтось із господарів будинку навпроти викликав команду пожежників. Довго ми згадували той іспит. Шкода, що ви пішли після першого курсу.

– Я пішла до Леся Степановича.

– Знаю. Він тоді багатьох звабив. Але я не серджуся. Мене, Ваню Петлішенка з повітового Куп’янська, колись звабив грою в Одесі мій дядько Марко Лукич Кропивницький. Досі йому вдячний…

Постали картинки юності. Вона, Поліна Омельченко, у театрі Леся Степановича Курбаса була наймолодшою акторкою. 

Її, ніби доньку колективу, називали Полінятком. А з часом перша частина ласкавого звертання до неї відпала. Набуте таким чином ім’я стало сценічним псевдонімом.

На перших порах Поліна пролила чимало сліз з приводу псевдоніму. «Ну, що таке Нятко?» Однак саме з цим псевдонімом Поліна стала відомою по всій Україні.

Фільм «Коліївщина» належав до найдосконаліших екранних творів Кавалерідзе. Він створив скульп­турно виразні і колоритні постаті багатьох героїв селянсько-козацького руху за волю. У кінокартині знімався чудовий акторський ансамбль, фільм мав своєрідну сюжетну побудову, багато промовистих деталей. Та попри сказане, фільм не був випущений на всесоюзний екран. Редакційна стаття газети «Правда» інкримінувала сценаристу та режисеру нечіткість в ідейній оцінці подій минулого. 

…Гримнула Друга світова війна. Київський  театр імені Івана Франка було евакуйовано до Ташкента.

Якось до гримерної Поліни Нятко шанобливо постукали. Вона відчинила двері. На порозі стояли незнайомі чоловік та жінка. Чоловік упав на коліна перед акторкою, а жінка сплеснула руками і вигукнула:

– Боже мій. Моя Нятко!

Чоловік втрутився:

– Наша Нятко, усієї Одеси. Якщо вона жива-здорова і якщо вона грає для усіх нас, ми переможемо у цій війні. Одеса скине ярмо окупантів. Ми повернемося додому.

Отже, Поліну Нятко не забули в Одесі. Любов не забувається.

Упродовж свого творчого життя Поліна Нятко любила виступати з художнім читанням поем «Сон», «Утоплена», «Княжна», ліричних віршів. Вона дожила до того часу, коли над Україною піднялося сяйво Незалежності. І відійшла за вічну межу 12 жовтня 1994 року.

Выпуск: 

Схожі статті