Першого листопада відзначає свій 95-річний ювілей любашівчанин Дмитро Захарович Волошин.
Дитинство ювіляра, яке промайнуло в рідному Кричуновому, безтурботним назвати важко. Припало воно на колективізацію. Тоді родина була позбавлена власної землі, нажитого багаторічною працею сільськогосподарського реманенту й живності, окрім корівчини. Цупка пам’ять довгожителя утримує жахливі 1932-1933 роки, коли голодна смерть викошувала під корінь селянські сім’ї. Якимсь дивом десятирічному Дмитрику, його матері Оксані Трохимівні (батько Захар Микитович переховувався від розкуркулення на Донбасі), трьом братам і сестричці вдалося вижити.
Закінчивши школу, Дмитро Волошин подався до Одеси вступати до фельдшерсько-акушерської школи. 1941 року, коли німецько-румунські загарбники впритул наблизилися до Південної Пальміри, юнак серед 35 медиків-випускників поповнив лави кінної дивізії.
Після героїчної оборони Одеси військовий фельдшер разом з останніми захисниками полишив місто на крейсері «Червона Україна». Це було 16 жовтня. Війська були передислоковані до Криму. Тридцятого жовтня розпочалася восьмимісячна оборона Севастополя. Ветеран пригадує, що останні сутички в місті, де залишилося понад 35 тисяч поранених, відбулися 12 липня 1942 року. Після відступу червоноармійців у полон до німців потрапило близько ста військових.
У ворожому полоні Дмитро Захарович мріяв про волю. Вирватися вдалося на Львівщині, коли ешелон з військовополоненими прямував до Німеччини. Зламавши ґрати на вікнах вагону, він і декілька товаришів зуміли втекти.
Дорога додому була досить тернистою, але добрі люди допомагали харчами та одежиною, переховували від поліції. Отак здолав по тилах сотні кілометрів.
Але зрештою знов не пощастило: був заарештований румунами. Після багатомісячних катувань і знущань восени 1943 року потрапив до міста Первомайська, звідки дав звістку батькові. Щоб викупити сина з неволі, Захару Волошину довелося продати корову та порося.
Навесні 1944 року село вітало визволителів. Офіцер, який квартирувався у Волошиних, дізнавшись, що їхній син перебував у полоні, намагався Дмитра застрелити. На щастя, промахнувся, куля потрапила в одвірок.
На початку квітня після спецперевірок лейтенант Волошин, відновлений у званні, знову пішов на фронт. Воював командиром взводу санітарних носильників під Яссами, на Сандомирському плацдармі, форсував Віслу, Одер, Шпрее. На підступах до Берліна отримав важке поранення. Перемогу зустрів у львівському шпиталі. Тут віднайшла його бойова нагорода – орден Червоної Зірки.
Та перипетії відважного воїна на цьому не скінчилися. Після виписки його пограбували. Дмитра Волошина, який не зумів довести свій офіцерський статус, направили служити до Румунії рядовим бійцем.
Додому потрапив лише навесні 1947 року, в розпал чергового голодомору. З великими труднощами медик влаштувався на роботу до сиротинця в с. Дубки Савранського району. Потім більше чотирьох десятиліть трудився в Любашівській санітарно-епідеміологічній службі. Мріяв про здобуття вищої медичної освіти, але колишньому військовополоненому так і не вдалося подолати чиновницькі перепони, бо над ним тяжіло тавро зрадника, начеплене сталінським режимом. Відновлення своїх військових прав також зайняло у Дмитра Захаровича не одне десятиліття…
– Непросте життя довелося мені прожити, але наперекір примхливій долі зумів вижити в горнилі Другої світової війни, разом з дружиною Варварою виховали сина Олександра і доньку Наталю, спорудили два будинки і посадили два сади, – говорить довгожитель. – Сімнадцять років уже як немає вірної дружини, але допомагають пережити старість люблячі діти та онуки.
