Уже й «діамантами» скрасився весільний рушник Бориса Івановича і Галини Олександрівни Кліщових з Любашівки, на який вони стали далекого 14 грудня 1957 року закоханими молодятами. А любляче ще й дотепер подружжя з теплом згадує хоч скромне, але веселе сільське весілля, на якому віртуози духового оркестру, не шкодуючи легенів, вигравали на всю Янишівку (батьківщину нареченої) краков’як і мазурку. Та найбільш зворушливими і романтичними спогадами у їхній пам’яті залишаються дворічні залицяння парубкасироти до студентки Балтського педучилища.
Шістнадцятирічний Борис зустрів у місті чарівну, на два літа старшу за себе Галину і без тями закохався. Через кілька місяців сердечних терзань і сумнівів хлопець, насмілившись, пішов на квартиру, яку винаймала дівчина, і попросив у господарки дозволу повести Галинку на театральну виставу. Якраз у Балті гастролював Одеський театр з прем’єрою «Шельменкоденщик». З квитками не було проблем, бо юнак, який трудився столяром, міг їх вільно дістати у себе на роботі. Дівчина радо погодилася. Відтоді закохані не пропускали жодної театральної вистави. Часто ходили до кінотеатру, рідше — на танцюльки.
Незчулася цнотлива студентка, як милий її серцю юнак спершу взяв її за руку, а потім (не минуло і півроку), ще й у щічку наважився цмокнути. Як водилося тоді, звістила дівчина батьків, що має коханого, який запропонував їй руку і серце. Щоправда, до вінця пішла лишень освоївши професію.
Оселившись у Любашівці, Галина Олександрівна працювала вчителькою початкових класів, Борис Іванович столяром у тій же школі. З роками любляче подружжя обзавелося власним чепурним будинком, куди перебралися з двома синами. Ґаздували Кліщові справно, з любов’ю та допомагаючи один одному. Чоловік, знаний у райцентрі і за його межами як вправний майстер, старався підробити вставлянням вікон, дверей, стелінням підлоги у новозбудованих хатах, бо з грошима було сутужно. Адже дітей потрібно було на ноги ставити та достойну освіту дати.
…Сьогодні їй — 82, йому — 80, і вони знають, що таке справжнє кохання, яке, попри усілякі перипетії та горе, пронесли через усе своє життя, зберігши справжні почуття. На жаль, на їхнє «діамантове» весілля так ніхто і не завітав. Обидва сини відійшли у вічність молодими, єдиний онук мешкає у Новосибірську. Родичів майже не зосталося, а колеги просто забули про цю дату.
Сумно, але життя триває. Відволіктися від гірких дум дідусеві і бабусі допомагають клопоти погосподарству та хатні справи, походи на базар чи у крамницю. Коли ж хтось із них прихворіє, тоді — до аптеки по ліки.
На запитання, чи вдалося їм за стільки літ зберегти свої ніжні почуття, Кліщові, не вагаючись, відповіли, що й не прожили б стільки на білому світі, якби не любили.
