Так склалося, що я – киянка – змалечку спілкувалася українською.
Ця звичка згодом зіслугувала мені не зовсім добру службу: вступаючи до Університету Шевченка на біологічний факультет, екзамен з біології складала українською, та її, як я усвідомила пізніше, не зовсім добре знав екзаменатор на прізвище Славний. У результаті, заплутавшись у сироватці з сивороткою, пан Славний поставив мені четвірку, що не дало змоги стати студенткою.
А позаторік, відпочиваючи влітку в Одесі, теж мала клопіт зі своєю українською. Біля «Привозу» запитала у, як я розумію, корінної одеситки (це була солідна така пані солідного віку у крислатому капелюсі з незадоволеним поглядом примружених очей), як на громадському транспорті дістатися Лузанівки. Пані зло зиркнула і… мовчки відвернулася. Та це вже не далекий 1985-ий і я не затуркана абітурієнтка на екзамені, тож невдоволену тітоньку наздогнало питання: «Ви не розумієте української?». На що вона, зупинившись, презирливо скривила губи й видала: «А ты не можешь говорить нормально?» Цікавлюся, це як. З’ясовується, «па-адесски». На що відповідаю їй, що російською говоритиму у разі, якщо доведеться відвідати Росію, в Україні ж – навіть в Одесі! – спілкуватимуся винятково по-українськи. Ображена моєю зневагою до її позиції тітонька гордо попливла у бік «Привозу».
Втім, є підозра, що позиція така пануватиме ще довго.
«Вранці, блукаючи хащами інтернету, – написав на своїй сторінці в соцмережах відомий освітянин, екс-директор Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук, – натрапив на кілька блогів учителів української мови та літератури. Прочитане шокувало мене, бо знайшов у тих записах силу-силенну помилок, котрі нахабно лізуть в очі. Про блоги вчителів інших предметів мовчу. Я дуже далекий від того, щоб у суцільній мовній безграмотності звинувачувати всіх педагогів, але те, що побачив, усе більше й більше наштовхує на таку думку. Чи може український вчитель бути носієм безграмотної української мови? Не може… Чи буде такий учитель взірцем для учнів? Не буде…»
Краще, аніж Ігор Леонідович, окреслити цю проблему складно. І, що цікаво, сказане ним викликало в інтернеті жваву дискусію: вчителі української мови почали масово скаржитися, що їм а) мало платять, б) не дають змоги займатися самоосвітою, бо навантажують купою не потрібних, на їхній погляд, речей.
Щодо зарплатні, то, шановні українські філологи, якщо ви безграмотні, то скільки б вам не платили, рівень вашої грамотності це не підвищить. Якщо ж говорити про самоосвіту, то, знову ж таки, справа не в ній, адже правильно писати слова і ставити на свої місце розділові знаки вчать ще у школі. Для того, щоб елементарно грамотно писати, не треба навіть вчитися у вищому навчальному закладі – досить опанувати програму середньої школи. Тому у мене тут виникло інше запитання: якщо ці вчителі не вміють писати українською, як вони отримали диплом філолога про вищу освіту? Людина, яка має диплом філолога, повинна знати мову. А якщо вона її не знає, то вона не повинна мати диплом філолога.
З окресленою гранню проблеми тісно пов’язана ще одна, про яку – теж у соцмережах – пише вчителька з майже 40-річним стажем з села Кучурган, що в Роздільнянському районі на Одещині, Олена Блажиєва: «…Так сталось, що село переважно російськомовне, хоч школа уже понад 20 років має статус українськомовної. То чому ж немає в нас тих, хто насправді розуміє значення української мови? До Міжнародного дня рідної мови колега провела чудове свято, на якому закликала любити українську мову, шанувати її, розмовляти нею. Та сама з учнями спілкується російською, репетиції проводила російською і навіть уроки проводить російською І не одна вона така…»
То, може, панове українські філологи, не зі скарг на зарплатню треба починати, хоч, повторюся, фінансове питання теж важливе, а з власного ставлення до свого предмета? Мовне питання, з одного боку, дуже заполітизоване, а з іншого – це тільки вибір кожного. Якщо ви зневажаєте мову в житті, то про яку грамотність може йтися?!
