Неспокійний був час у 1941 році. Газети рясніли бойовими зведеннями, в тому числі й про партизанські дії в країнах, захоплених арміями Гітлера. Тож, пригадую, в травні я з тривогою прочитав у «Чорноморській комуні» розповідь про навчання з відбиття нападу неназваного ворога на одеське узбережжя. Що б то, гадав, означало?
Виявилося, в повітрі вже було відчуття лиха. Бо 22 червня гітлерівська Німеччина напала на Радянський союз. Вал фашистського наступу покотився на схід з неймовірною швидкістю. Уже в липні в Березівці з’явилися біженці, серед них і син нашої сусідки тітки Мані Микола, який щойно закінчив у Львові перший курс електротехнікуму.
Різниця у віці між мною й Миколою, мабуть, впадала в око стороннім, але лихоліття, що звалилося тоді на всіх, дуже швидко зблизило нас. Появу німців, а слідом і румунів ми зустріли разом і почали метикувати, що ж можна вдіяти.
Тим часом події розвивалися стрімко: стало відомо про те, що Одеса опинилася в оточенні. В Березівці скупчувалися румунські війська. Звідси їх кидали на прорив оборони міста. Вдається їм це, не вдається? Цілковита інформаційна глухота. Отут я почав гортати привезений з Одеси місяць тому підручник фізики, яку мав восени вивчати, адже в ньому розповідається, як можна самому сконструювати детекторного радіоприймача.
Микола попрохав: «Дай, я спочатку розберусь». Від нього й сам усе схоплював нальоту. Ми випалили в глинищі на багатті детектор – із суміші стружок сірки і свинцю, намотали котушку, знайшли слухавку від польового телефону (чого тількі не валялося навколо) і протягли антену на горищі в Миколиному будинку.
Десь наприкінці вересня, поночі, терпляче царапаючи контактною дротинкою нерівну поверхню детектора, я почув, нарешті, тихе: «Говорить Одеса». Густий бас диктора повідомляв, що захисники міста тримаються, більше того 22 вересня їм на допомогу в Григорівці висадився морський десант, ворожі війська відігнано на вісім кілометрів, а десантники з’єдналися з оборонцями. Нашій з Миколою радості не було меж! Ми поширили цю новину серед кавалеристів щойно прибулої дивізії, які, мов чорт ладану, боялися, як і всі окупанти, відправки на одеський фронт. Дивізію справді відправили надвечір під Одесу на порятунок становища, її ж служба безпеки залишила жандармерії сигнал про інформаційну диверсію, що деморалізувала вояків. Наступного ранку на нашій околиці Березівки жандарми перевернули все догори дном, однак ми встигли ще ввечері згорнути антену і закопати в городі радіоприймач, попередивши смертельну небезпеку, що напевно чекала б нас. Це бойове хрещення міцно з’єднало мене й Миколу на всі подальші дії під час окупації. Ми змогли на цілу добу вивести з ладу залізничний водопровід Вознесенськ – Одеса – Сортувальна. А чого ж варті були паровози без води?! І це в час пік перевезень напередодні битви на Курській дузі. Нічого не могли вдіяти окупанти, коли в них з-під носа у селах зникало награбоване продовольство або виявлялось непридатним для споживання. Ми наводили наших винищувачів на ворожі ешелони з військами на перегоні між Березівкою і Сербкою. Зрештою, перед визволенням зорієнтували наших розвідників у тому, де розміщені німецькі засоби оборони, і східна околиця Березівки була зайнята без жодних втрат.
Микола Дяченко пішов на фронт одразу, навіть не обмундированим, як і всі березівчани. Дуже багато їх отак і полягло на Дністрі. Микола, на щастя, залишився живим, навчився воювати у відкритих поєдинках з фашистськими загарбниками під час Яссько-Кишинівської операції, коли, ставши помічником командира взводу, зумів підняти своїх бійців в атаку і не лише не допустити німців до схованки – лісу, а й примусив здатися. Листи про бої писав мені регулярно і на коліні, квапливим почерком. Запам’яталось мені, як мій друг, за якого я так переживав, брав участь в захопленні поштамту в Бєлграді. Ніяк підрозділові не вдавалося проникнути в будинок, і тоді Микола по ринві дістався до балкону і закидав звідти приміщення з гітлерівцями гранатами. З легким пораненням, перев’язаний, продовжив подальший наступ. Мабуть, доля берегла його, бо у Відні осколок снаряда лише черкнув по грудях, і кров залила розпахану гімнастерку, але й цього разу перев’язка допомогла, щоправда, все-таки довелося на короткий час опинитися в госпіталі.
Повернувся Микола в свою роту й дізнався, що йому присвоєно звання старшого сержанта. Вирішив сфотографувати напам’ять. Зі значком гвардійця, медаллю «За відвагу» та орденом Слави. І 29 квітня надіслав той фотознімок мені. Прочитайте, будь ласка, у ксерокопії ті надзвичайно дорогі для мене слова, написані на звороті: Микола ніколи не забував нашого бойового братерства, що склалося й загартувалося в підпіллі.
Я зустрів Дяченка після його повернення додому, як рідного брата. Три поранення дали йому право демобілізуватися після Перемоги одним з перших. Він ще жив недавніми боями, розповідав, як важко було на річці Драві. Там знову підіймав своїх бійців в атаку: фашисти не здавалися до останнього. Удома ж починалися інші клопоти – треба заробляти на шматок хліба. І не лише собі, а й старшій сестрі з трьома дітьми, чоловік якої загинув на фронті. Про завершення навчання в електротехнікумі нічого й думати. Одне слово, поїхав я в Одесу на навчання один. Місцем зустрічі для нас впродовж багатьох років залишалась Березівка. Микола одружився на дуже симпатичній Марії – сусідці, для якої не була секретом наша з Миколою участь в підпіллі (вона тоді не раз ставала нам в пригоді), у молодої сім’ї з’явилися одне за одним троє дітей. Здавалося, щастя зав’язалося довіку. І раптом – звістка з Березівки: «Твій друг загинув від рук мерзотника!» Микола працював в «Колгоспбуді». Там шанували ставного фронтовика і людину сумлінної праці. Але знайшовся один негідник-алкаш, зажадав, щоб Дяченко став йому горілчаним братом, а той категорично відмовився. Ображений завдав удару в потилицю… Кожен День Перемоги я зустрічаю з думкою про мого незабутнього бойового друга. Ми з Марією, його вдовою, завжди щиро згадували Миколу аж до її відходу у вічність в дев’яносто п’ять років, в Одесі. Лишилася дочка, Ніна Миколаївна, з сином і онукою. Це для них і їхнього покоління я написав документальну повість «Війна і доля».
Борис ДУБРОВ, ветеран Другої світової війни
Від редакції. Сьогодні Б.І. Дуброву виповнилося 88 років. Сердечно вітаємо нашого автора – одного з фундаторів обласної організації НСЖУ, її старійшину, бажаємо доброго здоров’я і творчої наснаги для написання ще 25 книжок публіцистики!
