Життєвий шлях завжди веде до бога

 «Коли став священиком, стало легше дихати» - каже літній капелан батько Юрій, військовий священик української автокефальної церкви. З дитинства батьки казали сину, що правда – це добро. Ці слова сформували його життєве кредо: «Де правда там Бог, де Бог там перемога».

Коли у 2014 році сини Андрій та Володимир пішли до військового комісаріату, щоб на фронті захищати Україну,  їм відмовили. Одному - за віком, іншому - за фахом. Тому батько Юрій поїхав сам. Як чоловік, як українець, як священик. Туди де наші захисники, туди де українське військо. Українська церква завжди була поруч з захисниками України. Коли кожен день людини може стати останнім, слово священика буває дуже доречним.

Маючи досвід роботи в радянський міліції, батько Юрій знав, як грубіє душа з часом до чужої болі. Виникає професійне викривлення. З часом грубшає душа у силовиків, у медичних працівників, адвокатів. Людина повинна бути чуйною, любити людей. Бог створив людину для любові. Треба зрозуміти людину, відкрити їй своє серце, і тоді людина відкриє своє на зустріч. Тільки так, через любов, може бути щирий діалог. Тому,  під час перебування на Сході,  батько Юрій розмовляв з військовими саме через любов від серця та давав поради і як священик, і як офіцер, і як спортсмен у минулому, і як людина з великим життєвим досвідом.

Народився Юрій Васильович Дмитрук у селі Берестівка,  Липо­вецького району, що на Він­ничині, у сім’ї сільських вчителів.  Батько – Василь Федорович – працював директором школи, мати – Ольга Костянтинівна – вчителька початкових класів.  Батьки та родюча земля Вінничини, її солодка джерельна вода, неймовірно красива природа назавжди поселили в серці молодого Юрія любов до України та віру в Бога.

 Перший раз про своє бажання стати священиком Юрій Васильович розповів батькові в 16 років. Батько змарнів, та порадив сину змінити прізвище, а потім вступати до семінарії. 

За радянських часів такий вибір сина міг вплинути на майбутнє всієї родини. Батьки могли втратити роботу, дядьки – погони, а брати та сестри можливість отримання освіти після школи. На той час церква була поза законом. Батьки Юрія Васильовича були віруючими, дітей, хоч таємно. та все таки хрестили, але посіяний репресіями та голодомором у серцях українців страх за життя та майбутнє дітей мав велику силу.

Після школи Юрій поступив до Вінницького педагогічного інституту на факультет фізичного виховання, активно займався спортом. З великим піднесенням ще й досі згадує свого викладача професора Василя Митрофановича Борщевського, за методою якого викладалась українська мова та література від школи до вуза ще за радянських часів.  Дуже пишається особистим знайомством з ним. На лекціях Борщевського студенти ловили кожне слово, слухали його як зачаровані та, як губка, вбирали  в себе відчуття гордості за те, що вони українці.    

Але отримана травма змусила Юрія покинути спорт та  навчання.  До того ж, на той час він вже був одружений та мав сина Андрія, і про сім’ю треба було дбати. Життя вносить свої корективи до наших планів. І так сталося, що Юрій Васильович з родиною  опинився в Одесі.

Працював на заводі підручним сталевара та, як уся молодь на ті часи, був комсомольцем. Саме за комсомольською путівкою потрапив в Одеську середню спеціалізовану школу МВС СРСР, закінчив, пішов працювати в міліцію. Потім був Одеський державний університет імені Мечникова, факультет правознавство. У 1994 році вийшов на пенсію у званні майора, так і не вступивши до лав КПРС.

Та життя знов зробило свій вибір. За сімейною традицією на свята в родині Юрія Васильовича під час вечері запалювали велику свічу.  І ось, шукаючи велику свічу до дня народження дружини, Юрій Васильович  випадково  опинився на вулиці Пастера та звернув увагу на церкву. Це була Українська православна церква Київського патріархату. Знов занило серце. Знов сплили у пам’яті юнацькі мрії та бажання. Серце линуло до Бога. Тим більш, що на той час він все-таки отримав семінарську освіту.

Юрій Васильович зайшов до церкви, запитав, чи можна поговорити з владикою. Єпископ Одеський та Балтський Яків на той час був відсутнім, але настоятель церкви вислухав його та сказав. коли можна прийти. Ось так життєвий шлях зрештою привів Юрія Васильовича до церкви.

Владика Яков довго приглядався до сивого чоловіка, який на запитання чого ти хочеш відповів: «Хочу, щоб при похованні мені обличчя накрили платом».  Це дійсно був вибір. Вибір служити Богу і при земному житті, і після нього.

Почав Юрій Васильович як простий послушник. Через півтора місяці був постриг у ченці. Через півтора роки – постриг у диякони. Як диякон Юрій Васильович багато їздив з владикою по області, за чином приймав участь у службах, багато спілкувався. Єпископ Яків пильно спостерігав за сивим, яснооким, трохи різким, принциповим та відвертим, майже безкомпромісним чоловіком, і рішення було прийняте.  Напередодні 65-річчя Юрій Васильович отримав великий подарунок – постриг у священики. 

Життя отримало сенс. Служити Богу і людям, нести любов та слово Боже. Нарешті  скинути з себе кайдани наслідків професії та знов відкрити серце до людей і допомагати тим, хто потребує допомоги. Бути там, де в цьому на цей час є потреба. Зараз в Україні війна і батько Юрій поруч з нашими захисниками. Поруч і на Сході, і тут, в Одесі, коли приїздить  додому.

Не може людина бути щасливою в тій хаті, яку вона не любить.  А наша з вами загальна велика  домівка – це наша країна. І в цій країні бути щасливим можна тільки тоді, коли щиро любиш її, коли вкладаєш свій посильний внесок на вівтар Вітчизни. 

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті